Страница 70 из 140
Глава 28
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Ківа мала намір наступного ранку вирушити з Наарі за межі тюрми зібрати зразки з ферм, але крім того, що вартової в лазареті не було, дещо більш нагальне заволоділо Ківиною увагою.
Тільда перестала дихати.
Те, що Тіпп проходив повз її ліжко, коли в неї почалися конвульсії, було нічим іншим, ніж везінням; те, що Ківа перевіряла карантинних пацієнтів і була достатньо близько, аби прибігти, коли хлопчик почав її гукати, було нічим іншим, ніж везінням; те, що їй вдалося реанімувати Тільду за допомогою непрямого масажу серця, було нічим іншим, ніж везінням.
Ківа вкрилася потом з голови до п’ят, доки стабілізувала пацієнтку, — і від страху, і від того, як сильно вона боролася за те, аби змусити Тільду втриматися за життя. Тіпп тремтів, як осиковий листочок, і був блідішим, ніж макове молочко, яке Ківа дала хворій жінці, сподіваючись, що наркотик розслабить її організм і не дасть новим конвульсіям розпочатися.
— Що
це
б-було? — запитав Тіпп, коли все завершилося; його голос був високий і тонкий від залишків паніки.
— Не хвилюйся, це нормально для тих, хто хворіє так довго, — запевнила Ківа, лагідно підштовхуючи його на табурет до того, як він впаде з ніг. — Мені варто було ретельніше за нею наглядати.
По правді, Ківа й гадки не мала, чому в Тільди сталася раптова зупинка серця, тому що й гадки не мала, на що хвора Бунтівна Королева. Це могло трапитися з тієї причини, яку вона щойно назвала Тіппові, або тому, що вони повільно, день за днем, втрачали Тільду.
Не
дай
їй
померти
.
Нічого,
нічого
вона не могла зробити для Тільдиного здоров’я, хіба що підтримувати її в комфорті… і захистити від неминучої смерті в Ордаліях, наступна з яких мала відбутися через день. Але Ківа не могла думати про це просто зараз, неспроможна впоратися з тим, що в грудях стискалось і перехоплювало подих від самої думки про те, з чим їй доведеться зіткнутися незабаром. Коли лишалися вже лічені години, вона була певна тільки в одному: не було навіть натяку на її сім’ю і бунтівників, жодного доказу того, що вони отримали її записку й усвідомлювали, що час — головне. Дедалі більше було схоже на те, що їй доведеться довіряти принцесиному амулету, аби вижити.
Решту дня Ківа боялася відійти і випустити Тільду з поля зору, залишаючись поруч на випадок повторного епізоду. Коли потрібно було навідатися до карантинних пацієнтів, вона відправляла до них Тіппа, і коли Наарі врешті з’явилася, Ківа запевнила її, що день радше варто провести з Мотом, перевіряючи щурів з каменярні, ніж швендяючи по в’язниці в пошуках інших зразків. Останнє було правдою, адже їй
дійсно
було потрібно перевірити щурів, але водночас і виправданням, аби лишатися в лазареті, наглядаючи за хворою жінкою.
Коли в середині ранку прибув Мот, Ківа пояснила йому ситуацію, і колишній аптекар мовчки сидів хвилин п’ять, кусаючи свій брудний ніготь на великому пальці й хмурячи лоба. Врешті він протарабанив список інгредієнтів, які можуть допомогти пришвидшити інкубаційний процес, і Ківа послала його до саду з лікарськими рослинами. Коли він повернувся з повним оберемком, то зайняв робочий стіл, жестом підкликаючи її до себе, аби пояснити, як зробити і ввести те, що він назвав «еліксир-провісник».
— Тево покаже всьо, шо маєш знати, через якихось пару годин, — заявив Мот, завершивши і самовдоволено, бурозубо скалячись, доки вони уважно роздивлялися зеленувате зілля.
— Це неймовірно, — сказала Ківа старшому чоловікові, вдихаючи солодкий, квітковий аромат. — Дякую, Моте.
— Просто дай знати, якшо буде ше шо треба, ладонько, — відповів він, вручаючи їй ополоник і потягуючи згорблену спину з хрускотінням, яке змусило Ківу скривитися. — Ціво старі кості не справляюцця з мертв’яками, яких ти все до мене відправляєш. Ліпше розберися скоренько, шо то за болячка, доки вона нас всіх не скосила, еге?
— Так і планую, — запевнила його Ківа, щойно Тіпп зайшов крізь двері в карантин, щільно зачиняючи їх за собою. З виразу його обличчя Ківа знала, що він збирався повідомити, ще до того, як він заговорив.
— Ми втратили ш-ш-ще одного.
Ківа зітхнула.
— Кого?
— Жінку з майстерень. Я думаю, вона ремонтує форми в-вартових. — Тіппове горло сіпнулося, коли він виправився: — Ремонтувала.
Мот пройшовся рукою по своїй лисині.
— Я відошлю до тебе когось її забрати. — Він шумно видихнув. — Вже починаю думати, шо треба лишити тут кого, аби тягав їх до мене, коли вони того, бо теперка то якось дуже часто вже. Ти знала, шо Ґрендель наказано готуватися топити другу піч? Рук особисто попросив, він собі певно дума’, шо то та ше епідемія, якшо планує додаткові спалювання.
Наглядач зробив правильно, подумала Ківа, адже останнє, що їм потрібно, це аби тіла почали накопичуватися в морзі, особливо якщо хвороба заразна. Навіть якщо й ні, мертві не повинні просто валятися, гнити й чекати кремації. Краще позбутися їх і зменшити ризик поширення інших хвороб через нагромадження плоті, яка розкладається.
— Тіппе, можеш пройтися з Мотом до моргу, а тоді піти до щурячого гнізда, про яке згадувала Ґрендель? Нам знадобиться більше для наступних зразків, тож спіймай стільки, скільки зможеш принести, — попросила Ківа, вважаючи, що хлопчику піде на користь трохи свіжого повітря і якийсь час подалі від майже постійної хмари смертей над лазаретом.
Його блакитні очі засяяли від ідеї про полювання на шкідників — цього захвату Ківа не могла збагнути, можливо, тому, що вона не була одинадцятирічним хлопчиком.
Моту ж Ківа сказала, кивнувши на еліксир:
— Мені просто вмішати це в їхню їжу?
— Агась, можеш так зробити, чи у воду, — мовив він. — Чи просто закапати в глотки піпеткою.
Ківа скривилася через те, що це вимагатиме контакту.
— Я думаю, що триматимуся від них подалі, дякую.
Мот розсміявся — глибокий, з присвистом звук, який мав би бути огидним, але натомість був майже заспокійливим.
— Бережи себе, Ківо, ладонько, — сказав Мот, шкандибаючи до дверей, Тіпп дріботів за ним слідом. — І хай щастит завтра. Коби я був азартним, то поставив би на тебе. — Він замовк, а тоді додав: — Ти собі замудрувала який план? Шоби вижити?
У Ківи всередині все натяглося, кулька напруження каменем опустилася в живіт. Вона автоматично потяглася до амулета, захованого під сорочкою, його вже така знайома вага пропонувала щось схоже на заспокоєння. Вона досі вірила —
сподівалася