Тюремна цілителька. Книга 1

Глава 18

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Минуло два дні, три дні, чотири, та не було жодного натяку на те, що Бунтівна Королева — Тільда — йшла на поправку. Ківа лікувала її як могла, але, не знаючи, що призвело до її поточного стану, лікування вела радше методом проб і помилок.

— Її симптоми зовсім незрозумілі, — пожалілася Ківа Тіппу на п’ятий день після Тільдиного прибуття.

Вони стояли над жінкою, яку вже перенесли на нари в дальньому кутку лазарету. Ківа була переконана, що та не заразна, тож було безпечніше ізолювати її від тих, хто на карантині.

— Їй не с-стає гірше, — сказав Тіпп. — Це вже щось.

— До її першої Ордалії лише два дні, — зауважила Кі­ва, — а я навіть не можу збити жар. — Вона похитала головою. — Такими темпами вона не те що зустріти те, що для неї підготовано, не зможе, а з ліжка навіть не встане.

— Можливо, змінять д-дату? — припустив Тіпп. — Дадуть їй більше ч-часу, аби спершу відновилася?

Ківа послала йому погляд, що чітко давав зрозуміти, якої думки вона була про цю ідею.

— Може виявитися, що це на краще, — тихо мовив Тіпп. — Якщо їй все одно п-помирати, то принаймні так… це б-буде швидко, еге ж? Та й вона н-насправді не усвідомлюватиме цього?

Ківу жахало те, що Тіпп її про це питає; жахало, що цей милий, невинний хлопчик навіть

думає

про таке. Як цілителька, що зі сліпучою чіткістю усвідомлює, які жахіття можна спричинити людському тілу, вона з ним погоджувалася. Швидка смерть у таких випадках завжди краща. Але попри факти, попри те, свідком чого вона бувала безліч разів… у Ківи серце кров’ю обливалося, коли вона опускала погляд на тремтячу жінку.

Не

дай

їй

померти

.

Ківа старалася щосили. Але не вдавалося.

Аби відволіктися, Ківа відвернулася від Тільди і запитала Тіппа:

— Ви з Мотом вже знайшли спільну мову?

— Я сходив вибачитися, як ти сказала, — запевнив Тіпп. — Все г-гаразд.

Ківа сумнівалася, що Мот отак запросто заспокоївся.

— Можеш піти і повідомити, що нам знадобиться збір?

— Я сподівався, Ліку в-в-виживе, — сумно зазначив Тіпп, його очі металися до зачинених дверей у карантинний відділ.

— Якби їй прийти раніше, вона могла б, — пояснила Ківа. Вона давно навчилася придушувати зневагу до вартових, які не дозволяли в’язням відвідувати лазарет, доки не ставало надто пізно. — Тепер іди і дай Моту знати, аби ми могли звільнити її ліжко.

Тіпп зірвався з місця, і оскільки за лазаретом не на­гля­дав жоден вартовий, Ківа опинилася наодинці з Тільдою вперше з часу прибуття тієї.

— Чому ж вам не ліпшає? — прошепотіла Ківа, дивлячись на Бунтівну Королеву. Вона поклала долоню Тільді на лоб, підтверджуючи те, що й без того знала: та досі палала від гарячки.

Ківі було важко дати жінці хоча б якусь рідину, вона будила її з нестями щокілька годин, аби влити в горло трохи бульйону.

Щоразу Тільда витріщалася порожніми, незрячими очи­ма, нічого не кажучи, і негайно засинала.

— Ви повинні вижити, — продовжувала шепотіти Кі­ва, поправляючи Тільдине покривало, заштовхуючи його під краї тонкого матраца. — Ви повинні.

Не

дай

їй

померти

.

Відгорнувши пасмо темного волосся з жінчиного обличчя, Ківа саме зібралася йти перевірити своїх карантинних пацієнтів, коли Тільдине спляче тіло сіпнулося і її молочні очі раптово розплющилися.

Ківа підстрибнула, тоді отямилася.

— Легше, легше, — сказала вона, її серце шалено гупало, вона не була певна, що жінка взагалі розуміє. — З вами все гаразд.

Тільда повернулася на звук Ківиного голосу. За мить вона кинулася вгору, сліпо тягнучись, її руки спершу зімкнулися на Ківиних плечах, а тоді змістилися, зійшлися на горлі… і стиснули.

Ківа була настільки приголомшена, аж не збагнула, що відбувається, доки не стало пізно. Вона спробувала відбитися від жінки, її пальці хапалися за Тільдині плечі й штовхали щосили, але жінчина хватка була незламною.

— З-з-з-зупиніться, — пробувала сказати Ківа, але їй заледве вдавалося проштовхнути хоч якесь повітря через горло. Вона впилася нігтями в Тільдине тіло, але жінка не відпускала. У відчаї вона спробувала відступити назад, але Тільда пішла з нею — повна вага жінки повисла в Ківи на шиї, змусивши її втратити баланс, і вони вдвох завалилися на підлогу.

Темні плями почали затоплювати Ківине поле зору, легені благали кисню. Вона гарячково спробувала дістатися нігтями до жінчиного обличчя, але Тільда ухилилася, наче в неї було якесь шосте чуття, і лишилася поза досяжністю, хватка ще сильніша.

А тоді руки зникли.

Однієї миті Ківине тіло обм’якало, а очі закочувалися. Наступної — Тільдина вага зникла, а Ківа зосталася на підлозі відкашлюватися і відсапуватися.

— З тобою все гаразд?

Ківа не могла відповісти, досі надто зайнята тим, що намагалася дихати. Але вона була при тямі достатньо, аби зрозуміти, що це Наарі запитала її, отже, вартова була тією, хто відтягнув Тільду.

Очима в сльозах Ківа побачила, що Тільда борюкається з Наарі, наче скажена тварина. Вартова тягла її, доки не притисла до робочого столу, і незважаючи на те, що Наарі була, як завжди, повністю озброєна — два мечі на спині і безліч зброї прикріплено й заховано в шкіряних обладунках, — вона ні за чим не тяглася, стримуючи Тільду голіруч. Але Наарі не бачила того, що Ківа бачила з землі: Тільда сліпо водила рукою по столу, а тоді її пальці вчепилися за гостре лезо для нанесення міток.

— Обережно! — прохрипіла Ківа голосом, схожим на гравій.

Наарі рухалася швидко, але Тільда була швидшою і завдала удару вгору, в напрямку голови вартової. Як на позбавлену зору особу, була на диво точна, і в Наарі заледве був час, аби відреагувати.

Їй лише вдалося відірвати одну руку від Тільди і скористатися нею для блокування удару, лезо ввійшло в затягнуте рукавицею зап’ястя.

Вона не скрикнула і не виказала, що їй боляче. Лише перекинула Тільду і одним швидким рухом вдарила її ліктем в обличчя.

Тільда перестала пручатись і повалилася долі непритомна.

Ківа досі хапала ротом повітря, вражена тим, наскільки швидко припинилася боротьба.

— З тобою все гаразд? — знову запитала вартова.

Ні, з Ківою не все було гаразд. На неї щойно напала пацієнтка — та, кому вона намагалася допомогти вижити, захистити будь-якою ціною.

— А з

тобою