Страница 27 из 140
— Але Тіпп не вміє так підтримувати компанію, як ти, — з широкою усмішкою відповів Джарен, хапаючись за полу своєї сорочки і стягуючи її через голову, а тоді швиденько лягаючи на лаву.
Ківа професійним оком зауважила зміни в його тілі. Синці на животі потьмяніли, від них лишалася хіба що зеленувато-жовта тінь. Він втратив трохи ваги, але цього варто було очікувати. Його м’язова маса досі була нормальна, можливо, навіть більша, ніж тоді, коли він прибув, особливо в руках і тулубі, але знову ж таки — це нормально, зважаючи на напружену роботу.
— То який вердикт, тюремна цілителько? Я сьогодні помру?
Ківа зупинила огляд лише для того, аби впіймати на собі його пильний погляд. Хоча вона аж ніяк не милувалася ним, її щоки розпашілися так, наче її зловили за безсоромним розгляданням. Приголомшена власною безпідставною реакцією, вона відповіла:
— День ще не закінчився.
М’язи на його животі заграли, коли він засміявся, а Ківа стиснула зуби, тягнучись по інвентар.
— Не рухайся, — застерегла вона, почавши зрізати шви. Рани загоїлися відмінно, і вона одразу ж обробляла їх.
Коли вона закінчила з Джареном спереду і попросила його перевернутися на живіт, він завагався. Ківа здогадалася, що то реакція на шрами на спині, але їх вона вже бачила. Джарен, схоже, пригадав це і зробив так, як вона сказала, хоча й з помітним небажанням.
Неспроможна приборкати допитливість, клацаючи ножицями по швах, які сама наклала на його праву лопатку, Ківа зауважила:
— Я бачила багато шрамів, але оці — цікаві.
Вона провела пальцями по одному з рубців, і Джарен напружився під її дотиком.
Ківа знала, що то не її справа, та не змогла стриматись і запитала:
— Що їх спричинило?
Тиша, яка тоді опустилася, була настільки важка, що Ківа була впевнена: Джарен не відповівість. Але він здивував її, врешті промовивши:
— Пряжки від пасків. Деякі від нігтів, деякі від дерев’яного ціпка та розбитої вази. Я гадаю, цей — від книжкової палітурки. Що було під рукою у відповідний час.
Ківина рука завмерла.
— Ти маєш на увазі… хтось…
— Ти бачиш багато шрамів, пам’ятаєш? — перебив Джарен. — Не кажи мені, що ти шокована.
Ківа не знала, що сказати, тож продовжувала клацати ножицями по швах, переходячи до наступної рани. Так, вона бачила чимало шрамів, але схожі на Джаренові завжди були від якогось батога, покарання за непокору. Навіть сама Ківа мала три смуги шрамів на спині від шмагання в перші роки перебування у Заліндові — перший і єдиний раз, коли вона відмовилася розрізати чиюсь плоть. Те, що казав Джарен, однак… це звучало як…
— Це був хтось близький? — тихо запитала Ківа.
Довгий видих перед відповіддю.
— Так.
Ківа відчула напругу в його тілі і зрозуміла, що більше він не відповідатиме. Він уже повідомив більше, ніж сказала б вона на його місці.
— Ну, тепер можеш додати до списку кілька нових шрамів, — сказала вона, напускаючи в голос легкості, поки мазала роз’ятрену плоть живицею з райґрасу. — Можеш сідати.
Джарен так і зробив, перекинувши ноги через край металевої лави. Його обличчя було закрите, погляд спрямований униз, наче він відчайдушно намагався уникнути перетнутися поглядами після того, що тільки-но визнав. Він не потягнувся по свою сорочку, а Ківа не хотіла, аби він вважав, що їй ніяково через його роздягнутість, тож лише промовила:
— Цей останній, і все, — вказуючи на поріз на його голові.
Було дивно робити це, доки він сидів прямо. Вона збагнула, що їй варто було залишити його лежати, але тепер у неї не було достатньої причини прохати його лягти, крім хіба тієї, що вона почувалася дуже дивно, стоячи так близько до нього.
— Ця рана створювала тобі незручності? — запитала Ківа, зчищаючи тунельний пил. — Головний біль, нудота, проблеми з пам’яттю чи зором?
— Перші два дні було неприємно, але після того біль послабився, — розповів Джарен. — Всупереч тому, що ти можеш подумати, я не ідіот. Я прийшов би, якби хвилювався через щось.
— Гм-м, — сказала Ківа, не переконана.
— В мене раніше був струс мозку, — пояснив Джарен, коли вона почала забирати нитку. — Двічі навіть. Я знаю, на що варто звернути увагу.
Ківа почувалася не так незграбно, коли він розмовляв, аніж коли просто дивився на неї, тож вона уточнила:
— Що трапилося?
Джарен посовався, і Ківа кинула йому застережний погляд. Вона працювала небезпечно близько до його ока.
— Перший був нещасним випадком під час верхової їзди. Мій кінь перелякався, коли я був на полюванні, і я головою влетів у канаву.
Ківа обміркувала те, що він ненавмисно виказав. Він, напевно, з багатої родини, якщо їздив на полювання. Зазвичай ця розвага належала людям з вищих соціальних кіл. Інколи запрошували купців чи науковців, якщо в них були зв’язки з аристократами, але й тоді — лише найуспішніших.
Якщо Джарен походив з високоповажної сім’ї, то мало сенс те, що ті не хочуть навідувати його в Заліндові. Вони, певно, відмовилися від нього в ту мить, як йому винесли вирок.
— А вдруге? — запитала вона.
— Навчав брата лазити по деревах і зісковзнув. — Він скривився. — Не найвидатніша моя мить.
— У тебе є брат?
— Ага. Приблизно Тіппового віку. Став таким собі сюрпризом для матері. — Він зупинився, тоді додав: — У мене і сестра є, але вона старша.
— То ти середульша дитина? — зауважила Ківа. — Це багато пояснює.
— Жарт? Від тюремної цілительки? — Джарен примружився. — Ти впевнена, що я не помираю?
Ківа не удостоїла його відповіді, зрізаючи останній стібок шва, намазала трохи живиці й відійшла, вказуючи йому, аби натягував сорочку.
— Скільки ти ще сьогодні тут лишатимешся? — запитав Джарен, його погляд блукав лазаретом.
Вона спробувала побачити місце його очима: металеві лави, дерев’яний стіл, заставлений інструментами й ліками, нари з тонкими простирадлами і ще тоншими завісами, для пацієнтів, які потребували тривалішого догляду. В дальній стіні кімнати були зачинені двері, які вели в карантинну кімнату, де зараз були кілька пацієнтів зі шлунковим вірусом, який саме розгулявся.
— Ще кілька годин, — відповіла Ківа. — Оліша й Нерґал прийдуть на зміну, коли мені буде пора спати.