Тюремна цілителька. Книга 1

Глава 16

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Я чув, один з новоприбулих вижив, — сказав На­гля­дач Рук, сьорбаючи бурштинову рідину з кришталевої чаші. Він стояв виструнчено й поважно, коли пильно дивився з горішнього вікна південної стіни. Хоча більшість вартових мала приватні кімнати в межах казарм, цей жив високо над ними всіма. Спостерігаючи… завжди спостерігаючи. — Його компаньйони — ні?

Ківа похитала головою. Вона, заклякнувши, ніяково сиділа в його вітальні через годину після того, як розпрощалася з Джареном і Наарі на подвір’ї біля їхнього блоку камер.

— Обидва мертві.

— Гм-м, — пробурмотів Рук, кружляючи свій напій по чаші.

Темна шкіра, коротко підстрижене волосся і коротка борода — він був схожий на багатьох кремезних вартових. Але його вирізняв шрам над і під правим оком, наче розбитий діамант. І ще владність, яка з нього просто-таки плинула, посилена чорною шкіряною уніформою, що опускалася до його відмінно начищених чобіт. — Той, що вижив, був весь у крові. В нього серйозні ушкодження?

Обережно (завжди

страшенно

обережно

, коли йшло­ся про інформацію, якою вона ділилася) Ківа відповіла:

— Нічого невиправного.

Наглядач Рук посміхнувся, куточки його темних очей зім’ялися.

— Добре. Це добре.

Ще один працездатний чоловік. Це єдине, що цікавило Наглядача. Попри те що Заліндов і так по швах тріщав, навіть при надмірному рівні смертності.

За ті десять років, що Ківа прожила в тюрмі, вона змирилася з тим, що Наглядач є не лихою людиною, а холодним прагматиком. І сильним — дуже сильним, з тягарем відповідальності на плечах. Те, що він керує Заліндовом, означало, що він підпорядкований не одному королівству, а всім, адже під його наглядом — засуджені громадяни з усіх усюд. Але хоча він і мав підкорятися прямим наказам від правителів усіх восьми територій, рішення зазвичай лишали на його розсуд, покладаючись на те, що він без додаткового керівництва вестиме буденне управління в’язнями й вартовими. Як він це робив — його справи.

Ківа не надто любила Наглядача Рука. Її відданість була не більш ніж способом виживання. Але навіть якщо й так, вона знала, що їй і її товаришам-в’язням могла випасти значно гірша доля. Рук принаймні мав якесь чуття моралі, хоч і обмежене. Вона навіть уявляти не хотіла, що могло б трапитися, якби Різник, чи Кістяний, чи ще хтось із жорстоких вартових отримав посаду Наглядача. Не лишилося б нічого, крім крові й попелу.

— Ти сьогодні мені ще щось розповіси, Ківо?

Наглядач уважно за нею спостерігав. Він був розумний, вона знала. Надто розумний, як на неї. Він жив і працював серед найгірших, і в нього було багато часу, аби навчитися їх читати. Навчитися читати

її

.

— В’язні незадоволені, — відповіла вона. — Але вам це вже відомо.

Рук зітхнув, ще раз відсьорбуючи свого напою.

— Завжди якісь негаразди в цю пору року. Вони голодні. Холодні. Втомлені. Я мало як можу цьому зарадити.

Ківа не погоджувалась, але змовчала. Більші пайки, тепліший одяг і покривала, коротші робочі години — На­гля­дач міг змінити все це. Але в’язням

не

повинно

бути зручно. Вони в Заліндові не на канікулах. Вони тут, щоб працювати, тоді — померти.

— Як щодо бунтівників? — запитав Рук.

Ківа засовалася на кріслі під ще пильнішим спостереженням Наглядача.

— Креста досі ними верховодить? — натякнув він.

Облизуючи губи, Ківа повільно кивнула і сказала:

— Наскільки мені відомо.

Очі Рука звузилися:

— Наскільки тобі відомо?

Вона змусила себе зустрітися з ним поглядом.

— Бунтівникам я не до вподоби. Особливо Кресті. — Ківа не могла їх звинувачувати. Як Рукова інформаторка, вимушена чи ні, вона цілком заслуговувала на їхню зневагу. — Вони не повідомляють мені, хто в них верховодить. І своїх планів.

Це було найближче до того, що можна оцінити як Ківину демонстрацію сили волі, але після років таких-от зустрічей з Наглядачем Ківа почувалася з ним у більшій безпеці, аніж із будь-яким іншим вартовим. У неї були причини, навіть якщо вона й знала, що відданість не гарантує їй безпеку.

Наглядач потер скроні.

— Ківо, ти знаєш, що я тебе поважаю. Навіть дбаю про тебе. Ти багато разів показувала себе вправною цілителькою і заслужила моє належне ставлення за роки служби. Тому я повинен попередити тебе.

Ківа зібралася з духом.

— Наближається день, коли мені знадобиться від те­бе більше, — продовжив Рук. — Бунтівники всередині тюрми стають проблемою. Я можу лише припускати, що це тому, що їхній рух поза тюрмою просувається, бо ­число бунтівників росте щоденно, поки їхня королева веде їх на погибель. Ну що за дурні! — Рук похитав головою, на­че жаліючи їх.

Ківин пульс пришвидшився вдвічі. Будь-яка згадка зовнішнього світу змушувала її жадати більшого. За останні десять років їй вдавалося чути лише уривки того, що відбувалося поза стінами Заліндова. Коли вона лишень прибула до тюрми, бунтарський рух був не більш ніж групою кочівників, які шукали свою давно втрачену королеву, які шепотіли про те, що в неї є законне право посісти трон Евалону — зрадницькі слова з серйозними наслідками для тих, кого впіймає королівська Варта. Лише після ув’язнення Ківа почула, що їхня королева таки з’явилася на світ і тепер керувала рухом, прагнучи єдиного — відплати. Не справедливості, не можливості посперечатися за корону. Ні, Бунтівна Королева хотіла помститися за все відібране. За втрачене. За королівство і владу, яка до нього додається і яка повинна була належати їй ще з народження.

З тих крупинок, як Ківа зібрала за останні роки, було зрозуміло, що Бунтівна Королева повільно — дуже повільно — перемагає.

Рук називав дурнями. Ківа не була настільки впевнена.

— В них є енергія, іскра, це вже щось, — продовжував Наглядач, говорячи про ув’язнених бунтівників. — Це, може, й небагато, але найменша іскра може розпалити полум’я, а я хотів би цього уникнути. Заради них самих.

Від його погляду Ківа здригнулася. Бунтівники в Заліндові зустрінуть швидку смерть, якщо Рук чи інший вартовий упіймають їх за будь-якою змовою. Чи в них на думці втеча, чи щось простіше, як-от збурити інших в’язнів, завербувати більше людей — не мало значення. Якщо вони виступатимуть —

будь

-

яким

чином, — то поплатяться життям.