Тюремна цілителька. Книга 1

— Що, взагалі? — запитав Джарен, різко розвертаючись до неї. Він трохи похитнувся, і Ківі довелось опиратися пориву простягти руку і підтримати його. — То це означає… Ти так і не сказала, скільки тут пробула.

Вона знизала плечима і відвела погляд. Це було достатньою відповіддю.

— Мені прикро, Ківо.

Три слова, сказані тихим, лагідним голосом, і вони заледве не зруйнували її. Три ласкаві слова від незнайомця викликали укол сліз — невже вона так низько впала?

Ми

в

безпеці

.

Лишайся

живою

.

Ми

прийдемо

.

Їй не можна бути настільки слабкою, не перед Джареном і точно не перед Наарі. Її сім’ї потрібно, аби вона лишалася сильною.

Продираючись крізь важкість у грудях, Ківа випрямила спину і твердо промовила:

— Нічого прикрого. Моя роль тюремної цілительки, можливо, й вимагає, аби я допомагала тобі та іншим, але я тут з якоїсь причини, як і всі. Вбивці й бунтівники — ось хто ми такі. Ти сам так сказав.

Джарен нічого не промовляв довгу мить, а тоді повільно почав:

— Тож… ніяких відвідувачів. — Коли Ківа стримано кивнула, він продовжив: — Невелика втрата. Я б однаково не хотів, аби моя сім’я приходила. — У нього вирвався смішок. — А їм цього хотілося б навіть менше.

В Ківі спалахнула іскра цікавості. Звучало так, наче вони з сім’єю мали погані стосунки, і вона задумалася, чи не це привело його сюди. Але тоді вона побачила, що він усе ще уважно за нею спостерігав, і збагнула: він відволікає, дає їй мить узяти себе в руки, пропонує ­двері в розмову, і вона може обрати, лишити ці двері відчинени­ми чи, грюкнувши, зачинити.

Але… навіщо йому це?

Саме тому їй не подобалося проводити в’язням орієнтування. Це означало, що доведеться з ними

розмовляти

. Проводити з ними час. Знайомитися. Вона радше лишалася б на самоті в лазареті, зустрічаючись із ними тоді, коли вони хворіють чи раняться, а тоді відправляла б їх знову на всі чотири сторони. Це було не… Їй це не подобалося.

Зачиняючи двері, які він запропонував, вона швиденько повернулася до своєї ролі провідниці.

— Всього надто багато, аби я показувала тобі це сьогодні, та й ти однаково забудеш більшість, — сказала Кі­ва і то­му, що хотіла позбутися його, і тому, що він досі похитувався, а їй не хотілося нести його аж до камери. — Більша частина того, що тобі буде необхідно знати, залежатиме від роботи, на яку тебе призначать, а це ти дізна­єшся завтра.

Пройшовши ще кілька кроків і різко спинившись перед куполоподібною спорудою з різноманітних каменів, Ківа плеснула себе по боку:

— Поза робочими годинами в’язням можна пересува­тися територією, тож якщо заблукаєш, шукай чотири внутрішні сторожові вежі і тоді рушай у центр між ними. Ти опинишся тут, прямо в серці Заліндова, і знову знайдеш шлях.

— Що це таке? — запитав Джарен, оглядаючи споруду дивної форми.

— Вхід у тунелі, — сказала Ківа.

— Я про них чув. — Джарен підвів незамотану руку до голови, наче аби полегшити біль. — Мені це здається дурістю. Наче заклик спробувати втекти.

Ківа пирхнула, Джарен здивовано до неї повернувся. Вона негайно надала обличчю пристойного вигляду.

— Там, унизу, лабіринт — багато-багато миль тунелів. Якщо хтось буде достатньо дурним, аби

спробувати

тікати, він ніколи не знайде виходу. І крім того, — додала вона, — більшість тунелів затоплені, принаймні частково.

— Джерело води Заліндова, — здогадався Джарен.

— Тут понад три тисячі ув’язнених, — відповіла Кі­ва. — Без води ми помремо. — Вона смикнула головою в бік будівлі під куполом. — Це не вражає виглядом, але це єдиний вхід до того, що внизу. Все відбувається глибоко під землею: не просто викопування ще більшої кількості тунелів, але й викачування води з водоносного горизонту.

Вона ледве втрималася від того, щоб сказати, що це дві найгірші роботи, які може запропонувати Заліндов — тунелі й помпи. Каменярні йшли третіми, за ними — лісоруби й женці.

— Тепер забудь про тунелі на мить і уважно послухай, аби не загубитися, — озвалася вона, тому що його погляд втрачав ясність дедалі більше. Вона повернулась і вказала: — Лазарет там. — Вона крутнулася проти годинникової стрілки і знову показала: — Казарми, вхідний блок, головні ворота. — Ще раз крутнулася: — Зерно­збір­ня і продуктові склади, і за ними — склад люмонію. — Ще раз крутнулася: — Кухні і трапезна. — Вона зупинилася і додала: — Тобі дадуть розклад прийомів їжі разом з робочою рознарядкою завтра. Не пропускай прийоми їжі. Пайки малі, особливо взимку, а тобі знадобиться вся сила, яку зможеш накопичити.

Вона дочекалася, аби він пробурмотів, що згоден, тоді крутнулася ще раз:

— Блоки камер ген за трапезною. Саме туди ми зараз і йдемо. Загалом їх десять, приблизно три сотні на блок.

Джаренові очі розширилися.

—

Три

сотні

? Всі сплять в одній будівлі?

— Почекай-но, ще побачиш нужники. Тебе чекає щось із чимось.

Побачивши його нажаханий вираз обличчя, Ківа змилувалася:

— Ти звикнеш. В одному блоці — три поверхи, тож насправді на поверх усього сотня. І, чесно, через день-два ти будеш настільки втомлений, що тобі буде байдуже. — Це якщо він доживе до того часу.

Джарен скривився:

— Це мало мене заспокоїти?

Цього разу Ківа таки подивилася на Наарі, адже то був ще один прекрасний приклад того, чому їй не варто проводити орієнтування. Вартова навіть не намагалася приховувати, що це все її розважає.

Повертаючись до Джарена, Ківа спробувала сяк-так його підбадьорити:

— Я не можу сказати нічого, що підготує тебе до то­го, з чим ти от-от зустрінешся. Мені прикро, але така реальність Заліндова. Це місце випробовуватиме тебе до межі, а тоді далі. Але вижити тут можливо. Я живий ­доказ.

Джарен поглянув на неї і тихо запитав:

— У чому твоя таємниця? Я маю на увазі, аби вижити?

Перед тим як відповісти, вона ретельно зважила свої слова:

— Допомагає, якщо в тебе є заради чого жити. Заради чого боротися. Це заземлює тебе, дає причину прокидатися вранці. Дає причину хотіти вижити. А інколи все залежить від хотіння. Тому що коли здаєшся тут, — вона вказала на своє серце, — тоді ти, вважай, помер.

Він нахилив голову набік:

— І яке твоє «щось»? Заради чого ти живеш?

Ківа вигнула брову:

—

Це

тебе ніяк не стосується. — Вона знову рушила вперед. — Ходімо до твого блоку. Кілька годин сну — і ти почуватимешся значно краще.