Тюремна цілителька. Книга 1

Компанія Наарі тривожила, підштовхуючи Ківу задуматися, чи не підозрює вартова, що юнак може бути значно небезпечнішим, ніж здається. Це стало для Ківи навіть більш ніж достатньою причиною, аби поквапитись і покінчити з його орієнтуванням.

Швидко розмірковуючи, вона повернула ліворуч і рушила до наступної на шляху будівлі, гравій під ногами голосно хрускотів у тихому повітрі раннього вечора. Не­заба­ром решта в’язнів вирушить до своїх тюремних блоків, якщо вони ще не там. Але поки що на території було тихо. Майже спокійно.

— Як тебе звати?

Ківа рвучко підняла погляд на юнака, який спокійно йшов поруч і уважним питальним поглядом дивився на неї. Незважаючи на його зранене й побите тіло, незважаючи на нове, незнайоме середовище, він був цілком і повністю,

незбагненно

розслаблений.

Вона пригадала свій перший день у Заліндові, мить, коли вона вийшла з лазарету, пригортаючи до себе перемотану руку, усвідомлюючи, що її сім’ю, її свободу та її майбутнє відібрали одним махом. Вона ні в кого не питала імені. То було останнє, що спадало їй на думку.

— Я тюремна цілителька, — відповіла Ківа.

— Це не твоє ім’я. — Він зачекав, тоді назвався сам: — Я Джарен.

— Зовсім ні, — відказала вона, дивлячись убік. — Ти Д24Л103.

Хай собі думає що заманеться, та вона нагадала про те, як — і чому — опинилася достатньо близько, аби запам’ятати його ідентифікаційний браслет. Він повинен був це відчути, повинен знати, що криється, пульсуючи, під пов’язкою на його руці. Ківа чула, що в Заліндові є власна форма таврування, ще задовго до свого прибуття, з се­ми років. Цей юнак —

Джарен

— не міг не знати про «З» до того, як його пожбурили в тюремний фургон. Цього не уникнув ніхто, кого відправляли в Заліндов.

Вона чекала на огиду і лють, які зазвичай з’являлися, коли вона вирізала символ. Але він був непритомним, тож його час був тепер. Вона не збиралася з духом. Не бу­ло нічого такого, що він міг би сказати, чого вона не чу­ла раніше.

— Д24Л103, — врешті повторив він, перевіряючи знаки, викарбувані на металевому браслеті. Його погляд помандрував до пов’язок, наче він був спроможний бачити глибокі порізи під ними. — Це якось надто закручено. Мабуть, легше все-таки буде просто Джарен.

Ківа спіткнулася, її голова обернулася в його напрямку й застала блакитно-золоті очі, запалені гумором.

Гумором

.

— Це для тебе жарт? — прошипіла вона, різко зупиняючись на гравієвій доріжці між лазаретом і кам’яною спорудою, яка була до нього найближче. — Ти ж усвідомлюєш, де зараз стоїш, чи не так? — вона розкинула руки, наче це могло допомогти розплющити йому очі.

Світло повільно тануло, сутінки опускалися на обширні території, довкола з усіх боків високо здіймалися вапнякові стіни, через що забути, що вони впіймані, наче щурі в клітці, було просто неможливо.

Джаренів гумор випарувався, його очі метнулися до Наарі, тоді повернулися до Ківи.

— Ти маєш рацію. Пробач, — він потер шию, зніяковілий. — Мабуть… я не знаю, як поводитися тут.

Ківа глибоко вдихнула, тоді стрепенулася, струшуючи напругу з плечей. Люди намагаються впоратися зі страхом і непевністю по-різному, нагадала вона собі. Гумор — один з таких механізмів, і то не найгірший. Слід поводитися з ним терплячіше.

— Я тут саме для того, — сказала вона йому ласкавіше, — аби розповісти те, що ти мусиш знати. Аби допомогти тобі вижити в цьому місці.

— І наскільки довго

ти

виживаєш в цьому місці?

Вона витримала його погляд.

— Достатньо довго, аби бути хорошою вчителькою.

Це, схоже, його задовольнило, бо коли вона знову рушила, він без суперечок пішов за нею. Принаймні доки вона не зупинила їх біля входу до сусідньої від лазарету будівлі:

— Гадаю, краще, щоб перше місце, яке ти відвідаєш, стало останнім, у яке ти потрапиш.

Коли Джарен спантеличено подивився на неї, вона кивнула на темні двері й завершила:

— Ласкаво прошу в морг.