Тюремна цілителька. Книга 1

Картаючи себе за таку думку, Ківа почала відмивати його з подвоєними зусиллями, усвідомлюючи — як завжди, — що вартовий слідкує за кожним її рухом. Сьогодні в проході стояв Різник, який заступив після Кістяного. То не були їхні справжні імена, але в Ківиних товаришів-­в’язнів були причини використовувати ці клички. Різника рідко бачили поза Безоднею — штрафним блоком, притиснутим до північної стіни. Його прізвисько було одночасно попередженням і обіцянкою для всіх, кого туди відправляли, адже поверталися лише лічені з них. Кістяного, одначе, регулярно бачили на тюремній території, він часто з арбалетом на плечі патрулював верхівки вапнякових стін чи стояв у спостережних вежах. Хоча він і не вселяв стільки жаху, як Різник, його пристрасть до переламування в’язням кісток означала, що Ківа завжди ретельно трималася від нього подалі.

Було незвично, що ці жахливі чоловіки заступають на пост у лазареті, але останнім часом в’язні були неспо­кійні, та й через приморозки всі ставали ще стурбованішими.

Постійні морози означали, що пайки найменші за весь час; урожаї були пошкоджені складними погодними умовами, і те, що робітникам вдавалося отримати з ферм, бу­ло обмеженим. Коли вони не досягали щоденних квот, — чого вже не траплялося тижнями, — то відчували наслідки більше, ніж будь-хто: і в шлунках, і від рук вартових, які за ними наглядали.

Зима в Заліндові безжальна.

Кожна

пора року в Заліндові безжальна, але зима обходиться в’язням особливо важко — Ківа знала це після десяти років досвіду. Вона гостро усвідомлювала, що двійко трупів на відстані простягнутої руки — не єдині, кого вона доставлятиме в морг цього тижня, а доки закінчиться зима, за ними в крематорій підуть ще багато таких самих.

Витерши рештки крові з чоловікових грудей, Ківа ретельно оглянула його відмиту шкіру, звертаючи увагу на синці по всьому животу. На його тілі розцвітав калейдоскоп кольорів, вказуючи на те, що на шляху з Валленії він пережив побої не раз. Але після уважної перевірки Ківа переконалася, що внутрішніх ушкоджень нема. Кілька глибших порізів вимагатимуть її уваги, але їх недостатньо для тієї кількості крові, якою він був покритий. З деяким полегшенням вона усвідомила, що небезпечніші рани, певно, були в його загиблих компаньйонів, а він рятував їх, затискаючи рани, хоча й марно.

Або… це він їх і вбив.

Не всі, кого відправляють у Заліндов, невинні.

Більшість не такі.

З легким тремтінням у пальцях Ківа перемістила увагу на чоловікове обличчя.

Після перевірки його життєво важливих органів у неї ще лишалося завдання відмити кров і бруд, такі густі, що важко розрізнити риси обличчя.

Колись вона почала б з голови, але багато років тому дізналася, що майже нічого не може вдіяти, якщо йдеться про ушкодження мозку.

Краще зосередитися на іншому і сподіватися, що людина отямиться при своєму розумі.

Вдивляючись то в бруднюще обличчя чоловіка, то в не менш брудну воду, яка лишилась у відрі, Ківа, прикусивши губу, зважила варіанти. Останнє, чого вона хотіла, — просити щось у Різника, але їй була потрібна чиста вода, аби завершити роботу, і не просто відмити обличчя та волосся новоприбулого, а й краще вичистити рани перед тим, як накладати шви.

Пацієнти

завжди

в

пріоритеті

,

мишеня

.

Їхні

потреби

попереду

твоїх

.

Ківа тихо видихнула, коли знову прийшов батьків голос, але цього разу щем у серці був майже заспокійливий, наче той з нею в кімнаті, говорить просто на вухо.

Знаючи, що він зробив би на її місці, Ківа підняла діжку і повернулася до дверей. Бліді очі Різника перетнулися з її очима, темне передчуття розлилося по його червоному обличчі.

— Мені потрібна…

Ківин тихий голос перебили.

— Ти потрібен в ізоляторі, — сказала бурштиновоока вартова, з’являючись за Різником і перетягуючи на себе його увагу. — Я займу пост тут.

Без жодного слова (але скоса зиркаючи на Ківу, від чого в неї шкіра вкрилася сиротами), Різник розвернувся і помарширував геть, його черевики хрускотіли по гра­віє­вій доріжці, яка вела від лазарету.

Ківа пошкодувала, що вода в руках недостатньо чиста для того, аби відшкребти відчуття після його прощального погляду. Заправляючи пасмо за вухо, аби приховати, як їй не по собі, вона подивилася вгору й піймала погляд бурштиновоокої вартової.

— Мені потрібна чиста вода, — сказала Ківа, боячись цієї жінки менше, ніж Різника, але все одно достатньо насторожена, щоб говорити тихо, здаватися сумирною.

— Де хлопець? — запитала вартова. Після непевного погляду Ківи жінка уточнила: — Рудий, заїкуватий. Той, що допомагає тобі з… — рукою в рукавиці вона обвела кімнату, — усім оцим.

— Тіпп? — сказала Ківа. — Його на зиму відправили на кухню. Для нього там більше роботи.

Направду, з нещодавнім спалахом тунельної гарячки Ківі знадобилася б Тіппова допомога з пацієнтами на карантині, адже двоє інших в’язнів, яких призначили до лазарету, хвилювалися через власне здоров’я і трималися від хвороби якнайдалі. Через них Ківине навантаження було таким, що окрім коротких годин сну, які їй давали щоночі, решту часу вона самостійно лікувала незліченних в’язнів Заліндова — напружене завдання, навіть у зимові місяці, коли новоприбулих мало. Прийде весна, і вона сама вирізатиме знак на безлічі рук, і це окрім буденних проблем зі здоров’ям в’язнів. Але принаймні тоді Тіпп повернеться до неї і візьме щось на себе, навіть якщо просто допомагатиме з дрібними завданнями, як-от знімати постіль з ліжок і підтримувати все в чистоті, наскільки це можливо в їхньому явно нестерильному середовищі.

Зараз, однак, Ківа помічника не мала; була сама по собі.

Бурштиновоока вартова обміркувала Ківині слова, уваж­но оглянула кімнату й помітила бруднолицього, серйозно побитого, напівголого чоловіка, який вижив, двох мерців і відро брудної води.

— Чекай тут, — сказала вартова.

І пішла.