Страница 13 из 140
Глава 12
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Він прибув, як і багато інших, — закривавлений і схожий на смерть.
Минув місяць відтоді, як у Заліндов прибували новенькі; місяць із того часу, як Ківа була змушена вирізати «З» на чиїйсь плоті. Окрім звичних тюремних поранень і спалаху тунельної гарячки (через яку жертв відправили на карантин; дехто помер, а більшість бажали померти, але стануть на ноги, щойно гарячка минеться), для неї було небагато роботи.
Сьогодні, однак…
Троє новоприбулих.
Усі чоловіки.
Якщо вірити чуткам, усі з Валленії — столиці Евалону, найбільшого королівства у Вендераллі.
Фургони рідко з’являлися в зимові місяці, особливо ті, які приходили з південних територій, як-от Евалон. Зазвичай в’язнів родом так здалеку тримали в міських підземеллях чи сільських тюрмах до весняних відлиг, коли вони з меншою ймовірністю загинуть протягом тижнів подорожі. Інколи самі вартові не переживали подорож через пустелю Белгер і гори Танестра, особливо коли погода мінялась і шляхом проносилися хуртовини. А тим, хто наважувався їхати прямо з Валленії, також доводилося перетинати Дикопущу і Крувлінґські болота, тоді продиратися напряму через Плакучі ліси — непосильна подорож і за найкращих умов, особливо якщо поєднати з жорстоким поводженням змінних вартових.
Зима, весна, літо й осінь — хоч коли в’язні прибували і звідки, подорож до Заліндова і назад завжди небезпечна. Розміщена на півночі Евалону, близько до кордонів і з Мірравеном, і з Карамором, в’язниця була нелегко доступна з будь-якого із восьми королівств. Проте всі ці королівства використовували в’язницю, переправляючи своїх проблемних громадян з усіх куточків континенту, не переймаючись тим, чи ті переживуть подорож.
І от із трьох чоловіків, яких сьогодні доставили через парадні ворота і відправили прямо до лазарету, лише одному знадобився Ківин догляд, адже двоє інших вже відійшли у вічний світ, їхні тіла бліді й закляклі. Від них ще не тхнуло розкладанням, тобто кінець настав недавно, але це мало що міняло. Вони мертві — їх не повернути.
Третій, однак… Те, що в ньому бився пульс, хоч і слабко, дивувало. Ківа задумалася, чи витримає чоловік те, що зараз буде.
Намагаючись оминати поглядом два трупи на металевих плитах праворуч від неї, Ківа ретельно оглянула живого, обмірковуючи, з чого почати. Його треба помити, не лише тому, що він брудний, а ще й тому, що вона не могла сказати, скільки з тієї крові, у якій він, — його власна і чи є рани, що потребують уваги.
Розправивши плечі, Ківа закотила свої заношені рукави до ліктів, кривлячись, коли грубий сірий матеріал роз’ятрив досі не загоєну плоть на внутрішній частині правого передпліччя. Вона не дозволятиме собі думати про те, що вартові зробили з нею три ночі тому і що могло б статися, якби нова вартова — молода, з пильними бурштиновими очима — не прибула тоді, коли прибула.
Ківа досі не знала, чому жінка втрутилась і попередила інших про невдоволення Наглядача. Вартові не дурні. Вони знали: хоча Заліндовом слід керувати залізним кулаком, Наглядач не прощає, коли вартові зловживають владою. Це, однак, не зупиняло їх від того, щоб ґвалтувати в’язнів. Вони просто старалися, аби їх не піймали.
Новенька вартова ще не втратила іскру честі, іскру
життя
в бурштинових очах, яка зазвичай танула після перших кількох тижнів у тюрмі, перетворюючись на гірку зневагу. Це була єдина причина для втручання, яку Ківі вдалося вигадати. Але якою би вдячною вона не була, тепер почувалася так, наче
винна
щось бурштиновоокій вартовій; а це не віщує нічого доброго — бути щось комусь винним у Заліндові.
Придушуючи розбурхані думки, Ківа набрала діжку чистої води і повернулася до чоловіка. Ретельно, методично почала відчищати його, відлущуючи шари його знищеної одежі.
«
Ніколи
не
забувай
,
мишеня
:
немає
двох
людей
,
які
виглядали
б
однаково
,
але
ми
всі
красиві
по
-
своєму
.
Людське
тіло
—
це
шедевр
,
який
заслуговує
нашої
поваги
.
Завжди
».
Ківа різко вдихнула, коли голос батька проплив у голові. До неї вже давно не поверталися спогади з дитинства, вона давно не чула прізвиська «мишеня» (яке отримала через те, що в дитинстві голосно пищала щоразу, як її наполохати), давно не відчувала уколу сліз в очах.
«Припини, — сказала вона собі. — Не лізь туди».
Глибоко вдихаючи, вона дала собі три секунди, аби відновити контроль, тоді рішуче продовжила працювати. Її серце щеміло від шепотіння ласкавих вказівок батька, думки мимоволі тяглися до тих днів, які вона провела в його кабінеті, допомагаючи з селянами, які шукали його то через одну, то через іншу болячку. Її найперші спогади про те, що вона поруч із ним: приносить воду, рве полотно, навіть стерилізує леза, коли стала достатньо дорослою, аби не поранитися в процесі. З усіх братів і сестер саме вона народилася з батьковою пристрастю до лікування, саме вона хотіла полегшити страждання інших.
Тепер от вона тут, збирається розрізати плоть чужої людини.
Її стегно зачухалося. Вона проігнорувала.
Стиснувши зуби, Ківа відкинула спогади і зосередилася на тому, аби прибрати залишки чоловікового одягу, лишаючи його в спідньому. Вона не відчувала дискомфорту, дивлячись на те, що він майже оголений. Погляд професіоналки був її другим «я» — вона лишень оцінювала шкоду, завдану його плоті. Десь у глибині розуму могла оцінити його підтягнуту статуру і медову шкіру, що проглядала крізь кров, яку вона ще відмивала; але замість того, щоб задуматися, що за життя він вів, аби в нього була настільки здорова комплекція (і що в такому разі привело його в Заліндов), вона боялася, що це означатиме для нього після пробудження. На ньому було достатньо помітно м’язи, аби вказати на силу, що може притягти неправильну увагу, і він отримає найгіршу роботу.
Можливо, дійсно було б краще, якби він взагалі не отямився.