Страница 136 из 140
І Кальдон розпочав зворотний відлік, публіка приєдналась і продовжила. Але Джарен на них майже не зважав, цілком зосередившись на Ківі. Вона вказала на поруччя, сказала Верісу щось, і він їх відкрив.
Те, як вона поглядала на зовнішню стіну… вже відчинена хвіртка в поруччі…
Джарен зненацька збагнув, яка це Ордалія.
Їй доведеться перестрибнути з вежі на верх стіни.
Стрибок… боги, там щонайменше тридцять футів. Неможлива відстань, навіть з розбігом. Ківа мусить це знати. Ківа це
знає
— Джарен бачив це в неї на обличчі.
Та все ж…
— Двадцять секунд, Чемпіонко, — промовив Кальдон знуджено, наче спостерігати за тим, як дівчина от-от стрибне до певної смерті, нічого для нього не означає. Але Джарен знав, що той лише вдає, граючи роль байдужого принца-наступника. Незважаючи на Кальдонів недбалий тон і маску, яка ховала його обличчя, коли він дивився на Ківу, в його синіх очах кипів шторм. Кальдон був відомий пихатістю й зухвалістю, але то значною мірою була вистава для тих, хто не завдавав собі клопоту копнути глибше. Він був дошкульним, але також найбільш схильним до заступництва і найвірнішим серед усіх, кого Джарен знав. Кальдон не мав стосунків з Ківою, але те, як він стиснув кулаки, показало: він бореться з власними благородними інстинктами.
Як і Джарен.
Минуло секунд п’ять, Ківа підійшла до краю і через поруччя подивилася вниз, наче для того, аби зібратися з духом. Вона не вглядалася в напрямку Джарена, хоча точно знала, де залишила його з Тіппом, Тільдою і Наарі. Наче не витримала б, якби подивилася на них; наче знала, що це, найімовірніше, буде останній раз, і не могла змусити себе це зробити — попрощатися.
Джарен відчув, що його от-от знудить. Він не міг на це дивитися. Не міг просто стояти і нічого не робити.
Але мусив.
У нього не було
вибору
.
Це Випробування Ордаліями — Тільдин вирок, а тепер Ківин. Джарен не міг цього зупинити. Навіть якби він непрохано вдерся на підвищення й викрив себе, він не мав влади зупинити те, що от-от мало статися. Тільдин вирок оголошено — він має бути виконаний нею… або Чемпіонкою.
Колеса рухалися. Дороги назад не було.
— Десять секунд — тоді невдача, — оголосив Кальдон.
Джарен давно не почувався настільки безпомічним, і то було єдине, що він відчував, дивлячись, як Ківа заплющила очі й почала відходити від поруччя.
Натовп почав вигукувати зворотний відлік, поки вона робила крок…
—
Дев
’
ять
!
…і ще крок…
—
Вісім
!
…і ще крок…
—
Сім
!
Вона продовжила задкувати («
Шість
!
П
’
ять
!
Чотири
!
Три
!»), доки врешті не опинилася настільки далеко, наскільки могла, на максимальній відстані від відчиненого поруччя.
— Дві секунди, Чемпіонко! — застеріг Кальдон голосом, нижчим від тривожної нотки.
Але та нотка була дрібницею порівняно з тим, що у Джарена булькотіло всередині — небезпечний коктейль жаху та боязні, які спустошували до оніміння, поки він спостерігав, як Ківа кинулася вперед вежею настільки швидко, як несли ноги, а тоді рвонула через відкрите поруччя…
І злетіла в повітря.
— КІВО!
Н
-
НІ
!
Джарен почув Тіппів крик, наче власний, але було пізно застерігати її, зупиняти її.
Одну неймовірну мить виглядало так, наче вона летить. У Джаренові розцвіла надія разом з хвилею недовіри: він задумався, чи вона не
та
сама
аномалія, яка здивує їх усіх і переживе те, що пережити неможливо. Дюйм за дюймом вона розтинала повітря, східна стіна наближалась, і на одну благословенну мить Джарен подумав, що їй вдасться. Він мало не заплакав від полегшення, поки вона продовжувала боротися з гравітацією, заледве чуючи Тіппові захоплені вигуки понад ревінням натовпу. В неї виходило. Дійсно виходило.
А тоді вона стала падати.
Каменем ринула вниз, вниз і вниз, натовп розчаровано гукав, Тіппові нажахані крики були найгучнішими.
Джаренове серце підскочило йому до горла, поки він спостерігав, як Ківа начебто дуже повільно падала. Щойно вдариться об землю — вона загине. Ніхто не переживе падіння з такої висоти. Від падіння у вічносвіт її відділяло всього кілька секунд, у цьому Джарен не сумнівався.
Його думки заполонили зображення, спогади про їхні зустрічі протягом останніх трьох тижнів: як вона зашила його тіло й заспокоїла біль; як кликала його, наче сирена, але все одно тримала на відстані витягнутої руки; як вона виявляла люб’язність і співчуття до кожнісінької людини на її орбіті, навіть тих, хто проклинав її і плював на неї. Джарен ще ніколи не зустрічав когось, хто настільки яскраво сяяв би зсередини, і думка, що те світло згасне, що воно ніколи більше не з’явиться, що вона
помре
…
Джарен не міг би себе зупинити, навіть якби хотів; і всупереч усім причинам, які повинні були б зупинити його, він навіть не намагався опиратися.
Натомість викликав свою силу і штовхнув вітряну магію до Ківи. Але відразу ж зрозумів, що забарився: вона була надто близько до землі, він не встигав поступово сповільнити її падіння. Вдалося лише утворити під нею туге повітряне покривало якраз перед тим, як вона вдарилась об твердь. Він молився, щоб воно пом’якшило падіння, цілком усвідомлюючи, що затримка може призвести до того, що вона переламає всі кістки.
Джарен уже тижнями не користувався своєю магією, такою притаманною самій його сутності, такою природною, як дихання. Сам зітхнув з полегшенням, коли огорнув магією Ківу, спіймав її в польоті і різким ривком зупинив падіння, а тоді опустив до землі. Вона лежала нерухома, наче мертва.
Але вона не була мертва. Джарен відчував у магії, якою її огортав, здіймання та опускання її грудей, коли вона вдихала й видихала. Вона була жива (боги,
боги
, жива!), навіть якщо й зомліла від різкого приземлення.
У Джарені боролися провина і сором, змішані з полегшенням, від якого підгиналися коліна. Він повинен був спіймати її раніше. Повинен був не чекати. Повинен…
Крики натовпу були настільки гучними, що він не зміг продовжити думку; розгортався хаос, у якому вартові прокладали шлях до Ківи; найближчі в’язні почали кричати, що вона вижила в Ордалії.