Страница 126 из 140
Ківа зашпорталася, ноги рухалися надто швидко для нерівної поверхні, вона шалено замахала руками, аби втриматися від падіння… і прямо над головою пронеслася ще одна стріла, якраз там, де було б серце, якби вона не спіткнулася.
Шок і жах боролися за Ківину увагу, та вона відкинула їх. Не було часу думати про неймовірний порятунок — зосередилася на тому, щоб дістатися до лазарету. Легені палали, м’язи боліли, кожна часточка її відчайдушно прагнула дізнатися, відчайдушно прагнула побачити, чи…
Ківа пролетіла у двері й різко завмерла, коли вже була у відносній безпеці. Озирнулась — і з неї випурхнула решта повітря, серце майже зупинилося, коли вона усвідомила, на що перетворилося її цілительське святилище.
На землі були потрощені скляні піали, щурячий загін розбитий і шкідники зникли, полотно роздерте, липкі настоянки вкривали все — від лавок до стін і підлоги. Лазарет був зруйнований, але Ківі було байдуже до приміщення — не байдуже до тих, хто там був.
На нестійких ногах Ківа наблизилася до Тільди. Не потрібно було й поспішати. Вона бачила це через усю кімнату.
Кров.
Тільдина кров.
Вона була всюди, простирадла просочені червоним.
А очі… Тільдині сліпі очі… непорушно дивилися вгору, на стелю, не моргаючи, непорушно, як і вся вона.
Наче вві сні, в кошмарі Ківа поклала руку на Тільдине серце, на зяючу колоту рану, яка могла означати тільки одне.
Нічого.
Жодного серцебиття.
Непорушна, як смерть.
Не
дай
їй
померти
.
Ківа нічого не могла для неї зробити.
Не
дай
їй
померти
.
Вона так старалась,
так
старалась
, аби Тільда вижила.
Не
дай
їй
померти
.
З Ківиного ока витекла сльоза, ще одна, а тоді коліна підігнулись і вона впала над жінкою, байдужа до крові, думаючи тільки про все, що їй довелося витерпіти, аби ту захистити. Ківа пережила неможливе, цілком пройшла Випробування Ордаліями — все заради Тільди, аби та була в безпеці, аби звільнилась. А тепер…
Тепер вона мертва.
— Як жаль, — здушено вимовила Ківа. — Я старалась.
Я
старалась
.
Лише двічі до того вона відчувала такий біль у серці. Єдине, що вона могла зробити, — це шепотіти й шепотіти: «Пробач, пробач», — знов і знов.
— К-к-ківо?
Ківа рвучко підняла голову, сльози затуманювали зір, вона шалено роззиралася в пошуках власника слабкого голосу.
— Тіпп? — прохрипіла вона, ледве спроможна говорити через повінь емоцій. — Де ти?
Коли Тіпп не відповів одразу, Ківа витерла обличчя, стала на ноги біля Тільдиного ліжка, погукала:
— Тіпп?
І тоді вона побачила його з протилежного боку Тільдиного ліжка, на землі, заплутаного в розірваній завісі… в калюжі власної крові.
— ТІПП! — вигукнула Ківа, побігла повз ліжко і впала біля нього настільки швидко, що коліна аж завили від болю. Вона відштовхнула завісу, й очі знову наповнилися слізьми, коли вона подивилася на хлопчика і знайшла джерело крові.
Вона здригалася всім тілом, коли простягла до нього руки і притисла долоні до його живота, намагаючись зупинити потік, та вже знаючи, що він втратив надто багато крові. Не було засобу врятувати його.
— Я н-н-намагався з-захистити її, — прошепотів Тіпп, його обличчя було настільки бліде, що кольором майже відповідало його блакитним очам. — П-п-пробач. Я с-с-старався.
Він закашлявся, на губах з’явилися криваві бульбашки і стекли на підборіддя.
— Ш-ш, — сказала Ківа, по її обличчю струменіли сльози. — Побережи сили.
— Я л-л-люблю тебе, Ківо, — продовжував шепотіти Тіпп, його голос танув, наче він тримався лише для того, аби востаннє побачити її. — Дякую т-тобі… з-з-за все.
Ківа різко хлипнула. Вона досі притискала долоні до рани в його животі, звідки кров уже текла тривожно повільно.
— Я також тебе люблю, — прошепотіла вона у відповідь, забираючи одну мокру руку, аби торкнутися його щоки, сльози в неї текли все швидше. — Тому мені треба, аби ти лишився зі мною, гаразд? Ми обов’язково впораємося з цим.
Тіпп усміхнувся — і незважаючи на блідість, на серйозність його ран, все одно осяяв кімнату.
— Ти з-завжди… п-п-погано… брехала, — прошепотів він, все ще усміхаючись. — Т-тобі варто… Т-тобі варто…
Але не договорив, бо знову закашлявся і продовжив кашляти, доки очі не закотились… і груди перестали рухатися.
— Ні! — видихнула Ківа. —
Ні
,
ні
,
ні
,
ні
,
ні
. — Вона перемістила закривавлені руки на його серце. — Тіппе,
будь
ласка
.
Воно билось, але зовсім ледве. Малопомітні удари, та й ті довго не триватимуть: він більше не дихав.
— Я не можу втратити й тебе, — хлипнула Ківа, її сльози падали на нього. —
Не
можу
втратити
й
тебе
.
І раптом Ківа більше не бачила Тіппа: лазарет розтанув, її затягло знов у морозяний зимовий вечір за десять років до того.
З болісною чіткістю вона пригадала мить, коли з Керінових грудей дістали меч і він повільно впав на землю, батько притискав долоні до рани й кликав на допомогу, а Ківа потяглась… але її відтягли до того, як вона хоча б доторкнулася до нього.
Ніхто не відтягне її сьогодні.
«Пообіцяй мені, мишеня, — прошепотів до неї батько в їхню першу ніч у Заліндові. — Пообіцяй, що ніколи більше такого не робитимеш».
«Але, татку, в тебе йшла кров. Тебе поранили».
«Не має значення, — рішуче заперечив він. — Ти ж знаєш, чому я вчив тебе цілительства, знаєш, чому це важливо, чому ти повинна далі навчатися».
«І ніхто не має знати», — покірно погодилася Ківа.
«Саме так, люба, — відповів Фаран, цілуючи її в щоку. — Припини. Не можна ризикувати тут. Навіть заради мене».
«Але…»
«Я серйозно, Ківо. Пообіцяй, — твердо сказав Фаран. — Пообіцяй мені, що, поки ти тут, будь-чому і будь-кому ти такого не робитимеш».
І Ківа пообіцяла.
Навіть коли вона переживала, що батько захворів, як багато інших, навіть коли він
помирав
, вона дотримувалась обіцянки.
Але більше не могла.
Можливо, і минуло понад десять років, але кров кликала весь час, чекаючи, чекаючи,
чекаючи
. Вона була не тренована, не пробувала раніше, якщо йшлося про такі серйозні рани, але відчай змусив її зосередитися на Тіпповому слабенькому серцебитті, рані на його животі, на житті, що швидко з нього тікало.