Страница 113 из 140
— Тижнів? — повторила Наарі ще більш збентежено. А тоді вона роззирнулася малою темною камерою, побачила, що єдиним джерелом світла є те, яке вона принесла з собою, і її обличчя прояснилося від розуміння. А тоді його затопив жаль. Її тон був ретельним, обережним, навіть стурбованим: — Ківо, ти пробула тут лише шість днів.
Ківі подих перехопило:
— Шість…
Шість днів.
Вона була замкнена тут
шість
днів
?
Здавалося, наче ціле життя.
Два життя.
Як могло спливти так мало часу?
— Йому щодня ліпше, — швидко сказала Наарі, і якщо вона й побачила в Ківи на очах сльози безсилля, то не звернула уваги. — Мені вдалося прослизнути до нього тільки двічі: за ним спостерігають майже так само ретельно, як за тобою. Але я промила, обробила його рани — бачила раніше, як ти це робиш. Натяків на зараження немає, але Тіпп дав мені трохи пелюсток ільхоквітки, щоб він їх пожував про всяк випадок. Сказав, вони разом із живицею з райґрасу гарно очищують кров.
— Добре, — відповіла Ківа незнайомим, здушеним голосом. — Це добре.
Шість днів.
Вона не могла в це повірити.
Та зусиллям волі опанувала себе, пригадуючи, про що попередила Наарі: вони мають лише кілька хвилин — і спробувала розставити пріоритети серед того, що потрібно було дізнатися.
— З Тіппом усе гаразд? — запитала вона, хоча вартова щойно його згадала.
— Усе, — запевнила її Наарі. — Він хвилюється за тебе, я за ним наглядаю.
— А як Тільда?
Відповідь Наарі затрималася, наче та не могла повірити, що Ківа марнує час, питаючи про Бунтівну Королеву, але врешті відповіла:
— Без змін. — Вона замовкла, тоді додала: — Тіпп вартує її, наче пес, майже не виходить з лазарету, весь час поруч. Каже, ти так само вчинила б, тож наглядає за нею замість тебе.
«Ох, Тіпп», — Ківа з новою силою відчула спалах ніжності до хлопчика, щиро за ним сумуючи, бажаючи, аби хоча б знак його схвильованої активності проник у її темну камеру. Йому не був би потрібен люмонієвий ліхтар — він би собою освітив приміщення.
— А отрута? — запитала Ківа, не спроможна чекати довше. — Шість днів… я думала, минуло більше часу… Але ти здогадалася? Я гадала спершу, чи то не могла бути Креста, але не думаю…
— То не Креста, — промовила Наарі. З її голосом було щось не так. Надто низький, надто рівний, надто сповнений емоцій. Злість, недовіра… відчай.
— Тож ти здогадалася? — запитала Ківа, бо, незважаючи на дивний тон Наарі, це вже було полегшенням.
— Після каменярні, — сказала вартова, досі дивним тоном, — Оліша мене розшукала, усвідомлюючи, що ми з тобою зблизилися. Вона на тебе сердилася, мовляв, ти нехтувала обов’язками цілительки. Коли вона розповіла мені про піали, які вони з Нерґалом роздавали, в мене не пішло багато часу на те, аби здогадатися, що в них насправді було, — Наарі похитала головою. — Не можу повірити, що це відбувалося в нас прямо під носом.
— Ми не могли знати, — зітхнула Ківа, хоч і сама на себе сердилася.
— Я поговорила з Наглядачем Руком, — продовжила Наарі. Вона посунулася на долівці, заламала руки. Ківа ніколи не бачила вартову в такому розпачі. — Все йому розповіла: про всі тести, які ти проводила, про те, що не було результату. Тоді переповіла, що ти сказала в каменярні і що я дізналася про так званий засіб для зміцнення імунітету.
Ківа зачекала, а коли Наарі нічого більше не повідала, озвалась:
— І?
Наарі глибоко вдихнула.
— І він уже знав про це.
Ківин шлунок каменем зірвався вниз. Заперечення вирвалося різко й наполегливо:
— Ні, ні! — хрипко вигукнула вона, пригадуючи, як той застав її з піалою в руках перед Випробуванням Водою. Подивився просто на неї і запитав, що то.
А тоді… його очі звузилися, коли вона відповіла, і він відмовився говорити з нею віч-на-віч, навіть коли вона просила про це. Якщо він дійсно
вже
тоді
знав правду…
— Чому він нічого не
сказав
? — спитала Ківа.
Наарі промовчала, не дивлячись на неї, і Ківа продовжила нарікати:
— Стільки часу змарновано! Якщо він знав про піали, чому дозволив нам марно шукати джерело? Ти могла б відстежити постачальника, а я — працювати над ліками! Ми
стільки
могли б зробити по-іншому, якби знали! Стільки людей
не
померли
б
!
Ківа палала від обурення. Якби в її камері було місце, вона зірвалася б на ноги й почала б ходити туди-сюди. Про що тільки Наглядач Рук собі
думав
, приховуючи від неї таке? Як давно він знав? Після Випробування Вогнем він сказав їй: «Хай щастить. Багато життів покладено на тебе». Він уже тоді знав? Просто насміхався з неї, коли вона зазнавала невдачі за невдачею?
«Подібне траплялося багато років тому, невдовзі після того, як я став Наглядачем. Ти, напевно, була надто юна, не пам’ятаєш…»
— Не розумію! — лементувала Ківа, коли пригадала, що він їй сказав, знаючи, що він стикався з такою самою хворобою — такою самою
отрутою
— багато років тому. — Навіщо йому тримати таке в таємниці, коли він міг допомогти? Він також був під загрозою.
Всі
були.
Ні, це не так, збагнула Ківа.
Жоден вартовий не захворів.
Дивне поколювання з’явилося всередині, наче вона почала розуміти щось, чого вже не можна буде забути.
«Подібне траплялося багато років тому, невдовзі після того, як я став Наглядачем».
Наарі не дивилася їй в очі. Відчуття Ківи посилилося до каламуті, крутіння в нутрощах — до реального жаху.
— Наарі? — озвалася Ківа тихо, наче підсвідомо не хотіла питати, не хотіла знати.
Та нарешті подивилася на Ківу. В очах вартової палали ті самі емоції: злість, недовіра, відчай. Але була ще одна, нова — безпомічність.
— Клянусь, я не знала, — прошепотіла Наарі, її зазвичай сильний голос був хрипким. — Якби знала, сказала б щось, зробила б. Я б зупинила це.
— Зупинила б
що
? — запитала Ківа, боячись того, що вона і так знала.
«Подібне траплялося багато років тому, невдовзі після того, як я став Наглядачем».
Горло Наарі смикнулося.
— Навесні очікують прибуття рекордної кількості в’язнів. Зима була складна на всьому континенті. Значно більше злочинності, ніж зазвичай, тим більше що рух бунтівників просочується в інші королівства і з’являються чутки про війну.
Ківі здалося, наче вона пропустила якусь ланку:
— І що?