Страница 107 из 140
Ківине серце зробило кульбіт у грудях, коли Наарі послабила хватку-кліщі й опустилася навпочіпки, тягнучись до скрученої мотузки та зав’язуючи найближчий до валуна кінець довкола Ківиної щиколотки.
Усвідомлюючи, що то її останній — і, можливо, єдиний — шанс, Ківа зачекала, доки Рук почав віддавати наказ одному з решти вартових, а тоді нахилилась і прошепотіла Наарі у вухо:
— Це отрута, Наарі. Вони не хворі, їх
труять
.
Не було часу щось додати, пояснити про Олішу й Нерґала, про «засіб для зміцнення імунітету», тому що Рук повернувся до неї і, звузивши очі, просичав:
— Що це було?
— Сказала, що мені боляче, — збрехала Ківа. — Вузол надто тісний.
— Він і повинен бути тісним, — відрізав Рук. — Ми не можемо дозволити тобі його розв’язати, поки ти будеш під водою. І крім того, як ми тебе виловимо, якщо мотузка зісковзне?
Ківа не відповіла. Але вона подивилася на Наарі, коли вартова повільно підвелася. Бурштинові очі тієї осяяло розумінням. І жахом.
— Ти впевнена? — видихнула Наарі.
Ківа подивилася на Рука, тоді знову на вартову.
— Так.
— Я ж казав: повинно бути туго, — прогарчав Рук, взагалі не помічаючи істинної суті запитання Наарі й Ківиної відповіді.
Наглядач ухопив Ківу за плече і вказав на валун, даючи знак, аби та його підняла. Коли вона це зробила, тихо випустивши «уф-ф» через вагу в руках, він ухопив другий кінець мотузки і потягнув Ківу до краю скелі. Звук того, як багато людей водночас затамували подих, долинув від глядачів знизу.
— Не знаю, наскільки там глибоко, — зауважив Рук, чухаючи свою борідку, коли подивився вниз на воду. — Сама дізнаєшся. — Його голос став настільки тихим, що лише вона могла вловити натяк на співчуття, але Ківа знала, що то не для неї: він просто хвилювався, що втратить цілительку. — Отже, ти затримуєш подих. Готова?
Ні. Ківа не була готова. І
ніколи
не буде готова. Але в неї не було вибору, тож вона швидко пригадала все, що знала про об’єм легень і контрольоване дихання, й повільно почала гіпервентилювати. Вона знала, що це зменшить кров’яний тиск і може спричинити гіпоксичний провал, але якщо не розширити легені до занурення, то вона незабаром знепритомніє. Якщо пірнальники можуть це робити, то, можливо, і в неї вийде. Треба зробити все, що під силу, аби вибороти собі шанс. Принаймні
сподіватися
, що існує ймовірність успіху, інакше можна здаватися прямо зараз.
— На «три», — сказав Рук.
Ківа зосередилася на своєму диханні, туманно усвідомлюючи, що Наарі стала поруч і ледь помітно тремтить: від того, з чим Ківі от-от доведеться зіткнутися, чи від повідомлення про отруту — хтозна. У Ківи не було місця на страх, вона не могла витрачати кисень на те, аби підживлювати свою тривогу. Єдине, що вона могла робити, — це
дихати
.
— Один, — почав Рук.
Ківа вдихнула. Видихнула. Вдихнула. Видихнула.
— Два.
От воно.
Ківа наповнила легені, втягуючи дедалі більше повітря, діафрагма розтяглася до того, що стало боляче, голова запаморочилась.
—
Три
.
Наглядач підштовхнув Ківу ззаду, і їй довелося постаратись, аби втримати рот закритим, щоб не втекло повітря, яке вона таке ретельно ловила, бо кожна частина її хотіла кричати, поки вона каменем летіла з кручі, і…
Хлюп
!
У воду.
Удар змусив її відпустити валун, руки піднялись, аби закрити рот і ніс, а її тягло все донизу,
донизу
. Вона ледве усвідомлювала біль від удару тілом об поверхню води з такої висоти, що з неї заледве не вибило дух. Але Ківа не піддалася, не випустила нічого, крім найменших бульбашок, поки опускалася в глибини каменярні; бірюзові води ставали дедалі темнішими — сонцю важко було пробитися на таку глибину.
Ківа почувалася так, наче з вух ішла кров, тиск від швидкого спуску впивався кинджалами в мозок. А холод…
холод
.
Вона не помічала цього перші секунди, адреналін і біль від входження у воду відігнали будь-які думки, окрім того, щоб далі затримувати дихання, але коли той шок ослабнув — з’явився інший.
Вода була наче лід.
П’ятнадцять хвилин… надто довго, надто глибоко, надто холодно.
Прозвучало глухе відлуння, і Ківа з ривком зупинилася — валун нарешті гепнувся об дно каменярні чи, можливо, об якийсь вдало розташований виступ, що не дав опуститися ще глибше.
Однаково. Вона настільки глибоко, вода довкола настільки темна, що треба докладати зусиль, аби розгледіти хоча б щось, окрім розмитих, викривлених форм. Той, хто спостерігав згори, не міг би нічого побачити — тонни й тонни води ховали її від поглядів.
Холодно… їй було так холодно.
Ківа випустила ще кілька бульбашок, легені вже благали свіжого повітря. Вона опустила руки та обійняла себе, наче це б допомогло зберегти тепло тіла, та марно. Морозна вода пронизувала плоть і сягала кісток. Її кінцівки вже почали німіти, вся кров відпливала, аби захистити життєво важливі органи — серце й мозок. Можливо, Мотове зілля допомагало, але цього було недостатньо.
Її тіло сіпнулося, наче від кашлю, але вона не випустила більше, ніж кілька бульбашок, знаючи, що не можна, бо нема чого вдихати.
П’ятнадцять хвилин.
У неї й гадки не було, скільки часу вже минуло; гадки не було, скільки ще лишилося.
У неї й гадки не було, як протриматися довше.
Вона не відчувала пальців ані на руках, ані на ногах. І наче палала — холод був настільки кусючий, що нервові закінчення горіли.
«Дихай! — кричало на неї її тіло. — ДИХАЙ!»
Вона не могла.
Нема повітря.
Нема
повітря
.
Ківа знову сіпнулася, втрачаючи контроль над задухою.
Цього разу вона не зупинила потік повітря, який утік з легень, як і природну реакцію вдихнути.
Ні.
Ні
.
Тепер вона давилася: замість кисню трахею наповнювала вода.
Вона кашляла, і давилася, і кашляла, і давилася, вода наповнювала легені, наповнювала шлунок, бо вона випадково ковтнула трохи: тепер усе повітря, яке вона так ретельно оберігала, зникло.
Оніміння ширилося на руки й ноги.
І темрява… вона розросталася, поле зору темніло, поки тіло сіпалося, сіпалося,
сіпалося
.
Тортури, це
тортури
.
А тоді все скінчилося.
Вона не могла більше боротися.
Її поглинуло забуття.