Страница 102 из 140
— Гадаю, вона хоче з-знати, чому вона досі тут… досі жива, — прошепотів Тіпп, хоча вони всі знали, що про це й мова.
Однак Ківа задумалася, чи не прагне Тільда іншої відповіді, тієї, якої Ківа не може їй дати.
— Вибачте, — сказала Ківа крізь клубок у горлі. — Я не впевнена, чому ви хворі, але роблю все, що під силу, аби допомогти вам вилікуватися.
Включно з тим, що взяла на себе Тільдин вирок, але Ківа не мала наміру про це сповіщати і швиденько застережливо подивилася на Тіппа та Наарі, аби й вони нічого не казали.
— Ось ч-чому ви досі живі, — вставив Тіпп життєрадісним голосом. — Завдяки К-ківі. Завдяки їй ви п-почуватиметесь як раніше — і оком не змигнете.
Тільда тихо застогнала, звук пронизав Ківине серце.
— Ківа, — сказала жінка, її голос скотився до шепотіння. —
Кі
-
і
-
і
-
іва
.
— Що з нею? — тихо запитала Наарі.
— Вона хвора, — процідила Ківа, ледь стримуючись, аби не зірватися.
Наарі багатозначно замовкла, а тоді обережно, майже лагідно зауважила:
— Я знаю, що хвора, Ківо. Маю на увазі, чому вона повторює твоє ім’я ось так?
Ківа лише похитала головою, неспроможна нічого відповісти, бо їй перехопило горло.
— Розкажи мені… історію, — попросила Тільда, заплющуючи очі й закидаючи голову.
Наарі і Тіпп спантеличено нахмурились, а Ківі довелося глибоко вдихнути, аби стримати сльози, які вже не просто пощипували в носі, а й пекли очі. Ця жінка, бідолашна, хвора… Ківа не знала, скільки часу їй ще відведено. Не знала, що зробити, аби допомогти.
— Твій… батько… Ківо, — затиналася Тільда, піднімаючи до неї слабку, тремтячу руку. — І… злодійка. Розкажи… історію.
Ківа ковтнула слину, тоді ще раз. То було боляче, наче її стравоходом донизу продирався шмат скла. Пальці тремтіли, коли вона ласкаво взяла простягнену Тільдину руку, розуміючи, чого хоче жінка.
— Про що вона? — запитала Наарі.
Зусиллям виштовхуючи слова з рота, Ківа сказала:
— Я розповіла їй історію в день перед вогняною Ордалією. Вона погано спала — неспокійно, стогнучи. Я подумала, що це допоможе.
— Я л-люблю історії, — охоче підтакнув Тіпп. — Розповіси з-знову?
Ківа подивилася на хлопчика і його щире обличчя, на Наарі, зацікавлену, але більше не насторожену, а тоді на Тільду, яка, здавалося, от-от засне — і тоді, Ківа знала, її знову здолають марення. Можливо, то й на краще, що Бунтівна Королева не може як слід висловитися, можливо, навіть на краще те, що вона була хвора і прикута до ліжка в лазареті. Це захищало її не тільки від налаштованих проти бунтівників в’язнів, які бажали їй зла, а й від Безодні та допиту. Доки Ківа не завершить Випробування, Тільда лишатиметься ув’язненою, її життя буде в небезпеці, поки вона в Заліндові. Не було й натяку на те, що послідовники ішли по неї знов. Від Ківиного успіху чи поразки залежатиме Тільдина страта або звільнення. І до того, як станеться будь-що з цього, хвора жінка в небезпеці — всі її бунтарські відомості в пастці її розуму. Можливо, саме тому їй досі настільки погано: на підсвідомому рівні вона розуміє, що трапиться, коли хтось спробує вирвати з неї таємниці. Можливо,
саме
тому
вона хотіла померти — аби захистити свої плани того, як повернути королівство, і всіх, хто їй небайдужий.
Але… в Ківи також є люди, які їй небайдужі. І на добре чи зле, Тільда серед тих людей. Ківа вирішила, що скільки вона житиме — робитиме все для того, аби й Тільда вижила.
Не
дай
їй
померти
.
Ківі більше не потрібне було нагадування з тієї записки.
Та й ніколи не було потрібне.
Вона підтягла табурет ближче до Тіппа, міцно взяла Тільду за руку й почала переповідати історію про те, як її батько зустрів її матір. І сподівалася на те, що якщо Тільда збагнула історію, коли Ківа вперше її розповіла, то вона також чула і Ківине благання: пам’ятати тих, кого любить.
Пам’ятати, що їм потрібно, щоб вона вижила, щоб боролася.
— Вона тобі д-дійсно небайдужа, так? — запитав Тіпп пізніше тієї ж ночі, коли Ківа згодовувала щурам ще зразки. Хлопчик намагався допомогти, але більше заважав, граючись зі шкідниками замість того, щоб їх заспокоювати.
— Хто? — неуважно запитала Ківа.
— Тільда, — уточнив Тіпп. — Я бачив, як ти д-дивилася на неї сьогодні, коли розповідала історію. До речі, це б-було супер. Ти ніколи не говориш п-про своїх батьків.
— Нема чого розповідати, — буркнула Ківа, намагаючись зробити тон байдужим, хай і для того, аби полегшити біль, який відчувала щоразу, коли думала про втрачених матір і батька. І сестру з братами також.
Тіпп розумів, що не варто наполягати, тож повернувся до першого запитання:
— Т-то як? Чому Т-тільда? Лише тому, що ти не хочеш, аби ще одна ув’язнена померла, коли можеш цьому зарадити? Ти ж так сказала, правда?
Бачачи його зацікавленість, Ківа збагнула, що відповідає:
— Це так, так. Але… — Вона замовкла, тоді тихо визнала: — Вона також нагадує декого, кого я колись знала.
Тіпп повністю повернув обличчя до неї, його блакитні очі раптом наповнилися сльозами:
— Я н-не був упевнений, чи ти помітила. Не х-хотів нічого казати, боявся збільшити п-проблему.
Ківа впустила їжу, яку змішувала з мохом з водоносного горизонту, і підійшла на крок ближче до нього.
— Тіппе…
— Я не усвідомив одразу, коли вона п-прибула, але як ти її в-відмила… — Тіпп швидко витер обличчя. — Вона т-так сильно н-нагадує мені маму.
Ківа відкрила обійми, і він виліз зі щурячого загону й пригорнувся до неї. В нього не падали сльози, але його сум однаково огорнув їх обох.
— Інеке тобою б пишалася, — тихо сказала йому Ківа. — Ти ж це знаєш, так? Пишалася б.
Навіть якби її життя стояло на кону, Ківа й
гадки
не
мала
, чим Тільда нагадує Тіппові його покійну матір, окрім того, що вони були приблизно одного віку і мали темне волосся. Можливо, цього й виявилося достатньо, аби оживити Тіппові спогади. Те ж було правдою щодо самої Ківи, після того як її брата вбили: багато років по тому кожен хлопчик, якого вона бачила, нагадував про Керіна.