Розлучення

58

______

Щоразу, коли дзвонить мій телефон, я ледь не вискакую зі шкіри.

Я стою на кухні, збираюся почати готувати вечерю, як раптом чую, як вібрує мій телефон. Раніше я такою не була, але останнім часом щоразу, коли дзвонить мій телефон, по спині пробігає холодок.

І це виключно через Наомі.

Спочатку вона переслідувала мене. Я хотіла вірити, що мені здається, ніби її машина їде впритул за мною, коли я їхала до супермаркету після зміни в кав’ярні. Навіть коли вона зіткнулася зі мною посеред супермаркету, я намагалася бути ввічливою. Зрозуміло, що ми з Наомі ніколи не станемо подругами, але я сподівалася, що ми зможемо хоча б бути ввічливими одна до одної.

А потім я почала отримувати дзвінки.

Перший дзвінок пролунав незабаром після того, як я познайомилася з Тедді. Була опівніч, і я вже засинала в ліжку, коли мій телефон почав дзвонити. Я не надала цьому особливого значення, побачивши на екрані прихований номер. Мені стало тривожно, що це може бути якась надзвичайна ситуація, тож я підняла слухавку. І тоді я почула різкий жіночий голос на тому кінці лінії:

— Я тебе вб’ю, Вероніко.

Я дивилася на телефон, серце в мене калатало. — Хто… хто це? — заїкаючись, запитала я.

Настала довга тиша, а потім знову пролунав той самий хрипкий голос: — Покінчи з Джеремі, інакше я тебе вб’ю.

Потім вона поклала слухавку.

Я раптом повністю прокинулася. З’ясувати, хто дзвонив, було неможливо, бо номер був прихований, але це не мало значення. Була лише одна людина, яка могла б зателефонувати так.

Це мала бути Наомі.

Відтоді такі дзвінки стали регулярними. Здебільшого я на них не відповідаю. Але коли відповідаю, вона завжди має для мене кілька добірних слів. Вона не завжди каже, що вб’є мене. Іноді вона просто каже, що переріже мені горло, хоча, мабуть, кінцевий результат буде тим самим.

Тож тепер щоразу, коли дзвонить мій телефон, я відчуваю приплив жаху. Якийсь час я звикла повністю вимикати телефон, особливо вночі. Але після того, як Джеремі кілька разів не зміг до мене додзвонитися, я відчула, що мушу залишити його увімкненим.

Я зупиняюся посеред кухні, розмірковуючи, чи не краще перевести дзвінок на голосову пошту. Вона ніколи не залишає повідомлень, бо тоді я могла б відтворити їх Джеремі. Мабуть, мені слід спробувати придумати спосіб записати розмову, але я недостатньо розбираюся в техніці для цього.

Я обережно підходжу до телефону, серце прискорюється з кожним кроком. Мені справді, справді не хочеться, щоб моє життя зараз опинилося під загрозою. Потім я бачу ім’я Джеремі на екрані, і мій пульс повертається до норми.

— Привіт, — кажу я. — Що сталося?

— Ронні, — каже він. — Мені потрібна послуга. Я застряг на роботі, а Розіті я сказав, що вже мав би бути вдома. Вона не може залишитися довше. Чи не могла б ти заїхати до мене додому й доглянути за Тедді, поки я не повернуся? Обіцяю, я повернуся приблизно за дві години.

— Звісно. — Я вже справді полюбила Тедді, хоча й змирилася з тим, що він не мій біологічний син. — Буду там за п’ятнадцять хвилин.

— Дуже дякую. Ти найкраща, Ронні. Він уже повечеряв, тож просто побудь з ним, доки я не повернуся. Може, почитай йому казку на ніч.

Я одразу сідаю в машину й їду до будинку Джеремі, де Тедді, здається, дуже радий мене бачити. Він навіть кидається мені на шию, коли я приїжджаю. — Можу показати тобі свої нові камінці? — запитує він мене.

— Звісно! — кажу я, намагаючись зібрати в собі стільки ентузіазму, скільки тільки можу, щодо камінців.

Він веде мене за руку до своєї кімнати. Його ручка здається такою маленькою й м’якою в моїй. Йому майже шість, саме стільки, скільки було б Домініку.

Ні, стільки ж, скільки

є

Домініку. Мій син досі живий.

Просто я, можливо, ніколи більше його не побачу.

Коли ми потрапляємо до кімнати Тедді, він висипає купу камінців, які, судячи з усього, лежали в його рюкзаку. Не дивно, що той рюкзак такий важкий. — Це сланець, — авторитетно каже він, піднімаючи щось, що виглядає просто як звичайний камінь. — А це, здається, польовий шпат.

— Звідки ти знаєш?

— Я подивився в своїй книжці про камені, — відповідає він, ніби це має бути очевидним.

Він обожнює камені. Джеремі використовує більші з тих, що знаходить, як прес-пап’є в кожній кімнаті. Здавалося, йому дуже сподобався той слоник, якого я йому подарувала, але останнім часом я його не бачила. Мабуть, занадто багато сподіватися, що майже шестирічна дитина буде так прив’язана до м’якої іграшки, але я принаймні сподіваюся, що він її не загубив. Це розбило б мені серце.

— Це справді гарні камінці, Тедді.

— Так, вони справді класні!

Коли він посміхається мені, серце в мене стискається. У цю мить він так схожий на Клея, що аж моторошно. Він більше схожий на справжнього клона Клея, ніж на суміш його та моєї ДНК. І він набагато, набагато більше схожий на Клея, ніж на Джеремі.

Але це не має сенсу. Джеремі мав би говорити правду про той тест на ДНК. Зрештою, він нізащо не одружився б із Наомі без того підтвердження. Неможливо, щоб Джеремі був його біологічним батьком

і

щоб Клей був його біологічним батьком.

І все ж…

— Тедді, — кажу я, — я придумала цікаву гру, у яку ми могли б пограти.

— Так? — Його очі засяяли, бо він завжди з радістю сприймає будь-яку нову гру. Джеремі не брехав, коли казав, що в цього хлопчика безмежна енергія. — Яку гру?

— Ну, я купила ось цей набір. І якщо ти протреш ним рот, він зможе передбачити, що ти їв на сніданок.

Очі Тедді розширилися. — Справді?

— Ага. Давай я принесу його.

Набір для тесту ДНК досі лежить на самому дні моєї сумочки. Я засунула його туди, коли вперше пішла до парку, щоб подивитися на Тедді, і так і не виймала, навіть після того, як вирішила, що він ніяк не може бути моїм. Якось у глибині душі я, мабуть, знала, що цей день настане. Якщо я не зроблю цей тест, це питання буде переслідувати мене вічно.

До того ж результати обіцяють надати менш ніж за два тижні після відправлення зразка поштою.

Я біжу назад за сумочкою, яку залишила у вітальні. Набір для тесту на ДНК лежить аж на самому дні, і я на мить затримуюся, щоб прочитати інструкцію в коробці. Мені треба дістати маленький паперовий конверт, у який я маю покласти мазок зі щоки. Я несу обидві ці речі нагору, де Тедді досі сидить у спальні зі своїми камінцями.

— Знайшла! — оголошую я.

Тедді широко роззявляє рот, демонструючи щілину між передніми зубами. — Аааа…