Розлучення

55

______

Джеремі та я бігаємо вже трохи більше двох місяців.

Не знаю, чому я досі бігаю з ним. По-перше, я ненавиджу прокидатися так рано. Зараз, коли я дізналася, що він пройшов тест на батьківство, мені здається вкрай малоймовірним, що Тедді є моїм сином. Я перестала витягувати з Джеремі інформацію.

Але три дні на тиждень, о 6:30 ранку, я приєднуюся до нього, щоб пробігати кола навколо парку. Схоже, я не можу триматися від нього подалі.

Саме під час нашого другого кола сьогодні я натрапляю на несподіване заглиблення в асфальті. Я підвертаю щиколотку й важко падаю. Нічого подібного зі мною раніше не траплялося, і це просто вибиває з мене дух.

Коли Джеремі розуміє, що я впала, він різко зупиняється й присідає поруч зі мною. — Ронні, ти в порядку? Що сталося?

— Підвернула щиколотку. — Я доторкаюся до лівої щиколотки, яка вже пульсує від болю. — Дуже болить.

Він деякий час сидить поруч зі мною на колінах, а потім, коли я готова, допомагає мені підвестися. Але щиколотка болить так сильно, що на неї важко наступити. Пробіжка, безперечно, закінчилася. Я навіть не уявляю, як мені дістатися пішки до машини.

— Ти можеш йти? — запитує мене Джеремі.

— Ледве, — зізнаюся я.

Він хвилину придивляється до мене, ніби обмірковуючи, що робити. Потім простягає до мене праву руку. — Іди сюди. Я можу віднести тебе назад.

— Це ж цілий шлях навколо парку!

— Ти називаєш мене слабаком? — він посміхається мені. — Не переймайся. У ті дні, коли мене тут немає, я піднімаю гирі. Я можу тебе віднести.

Я не зовсім впевнена, але того разу, коли бачила, як він грав у футбол із Тедді, він підняв Тедді прямо над головою, тож він, безперечно, сильний. Та й у мене не так уже й багато вибору. Тож я кульгаю до нього й дозволяю йому підхопити мене на руки. Він трохи стогне від зусилля, але не напружується й не вагається. У його обіймах я почуваюся цілком у безпеці.

— Ти впевнений, що це нормально? — запитую я його.

— Ти нічого не важиш, Ронні. Повір мені, я впораюся.

І тоді він несе мене навколо всього парку, назад до лавки, що стоїть неподалік від місця, де ми припаркували наші машини. Він обережно ставить мене на землю, і я знімаю черевик, щоб перевірити, як пошкоджена моя щиколотка. Як і слід було очікувати, вона вже набрякла.

— У мене в машині є еластичний бинт ACE, — каже він мені. — Здається, у мене ще й пакет з льодом є. Дай мені хвилинку.

Він підбігає до своєї машини й повертається з рулоном еластичного бинта ACE, а в іншій руці тримає щось схоже на маленьку квадратну упаковку. Мабуть, мені не слід дивуватися, зважаючи на те, що він часто приходить до парку з перев’язаним правим коліном, а після пробіжки прикладає до нього лід.

Я намагаюся перев’язати свою набряклу щиколотку, але не маю уявлення, що роблю. Після короткої боротьби, в результаті якої в мене від болю навернулися сльози, Джеремі забирає у мене еластичний бинт. Він обережно щільно обмотує мою щиколотку еластичним матеріалом, а потім активує пакет з льодом і прикладає його до зовнішньої сторони щиколотки, саме туди, де болить, хоча я йому про це навіть не казала.

— Краще? — запитує він.

— Набагато краще, — підтверджую я. Завдяки бандажу та льоду біль стих до тупого ниття. Я впевнена, що зможу дістатися до машини сама, без допомоги. — Дякую.

— Будь ласка.

Ми на мить дивимося одне на одного через паркову лавку. Ще навіть не сьома ранку, і тут так тихо. Таке відчуття, ніби ми двоє єдині люди у всьому всесвіті.

Не впевнена, хто першим поцілував кого. Але за мить його губи торкаються моїх, і це найкраще, що трапилося зі мною за останні роки. І я усвідомлюю, що є дуже вагома причина, чому я щоранку продовжую приходити сюди, щоб зустрітися з ним, навіть після того, як дізналася, що Тедді не Домінік, і навіть попри те, що ще надто рано. Причина в тому, що я не можу перестати думати про нього.

Хоча я й не знаю, хто ініціював поцілунок, саме Джеремі першим його перериває.

— Вибач. — Він відвертається, опустивши голову. — Я не можу цього робити.

Я розумію. Він розповів мені достатньо про своє життя, щоб я мала цього очікувати. Але я не можу приховати своє розчарування.

— А я хочу. — У його очах явно читається туга. — Боже, ти навіть не уявляєш, як сильно. Але Наомі така нестабільна. Я не знаю, що вона зробила б, якби я мав роман або, ще гірше, якби я її покинув. Мені байдуже на себе, але я не можу так вчинити з Тедді. Я мушу бути поруч із ним. Він — мій головний пріоритет. Я… вибач.

— Я розумію, — кажу я, і це правда, хоч як мені це не подобається. Одне, що я люблю в ньому, це те, що він, безперечно, чудовий батько, який зробить будь-що заради свого сина. Мій власний батько, звісно, так не відчував: він ледь дивився на мене, хіба що для того, щоб сказати, що моя спідниця занадто коротка і я маю її змінити, якщо знаю, що для мене краще. — Ти й так занадто старий для мене.

Він сміється. — Так. Я старий, а ти… ти можеш мати кого завгодно.

Хоча це все неправда. Особливо те, що Джеремі старий. Технічно він на дванадцять років старший за мене, але мені на це байдуже. Я не відчувала такого до нікого з часів Клея, і вже починала думати, що ніколи більше не відчую. Не думаю, що він має рацію, коли каже, що я можу мати кого завгодно, але навіть якби це було так, я все одно хотіла б саме його.

Джеремі проводжає мене до машини, щоб переконатися, що я зможу дістатися до неї. Мені доводиться кілька разів спиратися на нього, але завдяки бинту на щиколотці я можу трохи на неї навантажувати. Не думаю, що мені знадобиться поїздка до швидкої, що добре, бо моя медична страховка нікудишня.

На моїй «Джетті» тріщина на задньому крилі, яку я не можу собі дозволити полагодити. Джеремі колись мимохідь запропонував полагодити її за мене. Він навіть не відчув би втрати цих грошей, але я відмовилася. Я рада, що відмовилася, бо не хотіла б, щоб він думав, ніби причина, через яку я сьогодні його поцілувала, має щось спільне з його фінансовим становищем.

— Ти зможеш нормально доїхати додому? — запитує він мене.

— Це моя

ліва

щиколотка, — зауважую я. — Я маю змогу за кермом сидіти.

— Гаразд. — Він киває. — І… ще раз вибач… за…

Він не каже, за що саме вибачається, тож я не знаю, чи це за те, що поцілував мене, чи за те, що це буде єдиний раз, коли він це зробить.

— Не переймайся цим, — кажу я.

— Так.

Він переступає з ноги на ногу у своїх кросівках. Схоже, він хоче ще щось сказати, і я притуляюся до своєї машини, знімаючи навантаження з щиколотки, чекаючи на нього.