Розлучення

47

______

ШІСТЬ РОКІВ НАЗАД

Материнство змінює тебе.

Мені це добре відомо. Я вже майже дві години як стала мамою.

Я відчуваю себе зовсім іншою людиною, ніж була ще сьогодні вранці. Зараз у мене на руках лежить мій маленький синочок, якого я назвала Домініком. Його крихітне тільце, розміром приблизно з футбольний м’яч, загорнуте в ковдру, яку принесла моя подруга Лола, і його майже прозорі повіки заплющені, поки він спить, ніби смокче повітря.

Мені пощастило, що Лола змогла так швидко приїхати, коли почалися перейми. Сьогодні багато жінок, здається, народжують у лікарнях, але у нас із Клеєм немає ні грошей, ні страховки. Я жодного разу не ходила до лікаря під час вагітності, але читала про вітаміни для вагітних і приймала їх щодня. Лола ретельно вивчила, як приймати пологи, і впоралася на відмінно. Нам не знадобилася лікарня.

Крім того, я боялася, що якщо ми поїдемо до лікарні, вони спробують відібрати у мене Домініка. Вони лише поглянуть на мене й Клея й вирішать, що ми негідні бути батьками.

Чесно кажучи, у нас були свої труднощі. Я втекла з дому в шістнадцять років, бо мені набридло, що тато мене б’є, а мама ні чорта не робить, щоб його зупинити. Вони не дуже старалися мене знайти, напевно, їм було навіть полегшення, що я зникла. Коли я то спала на диванах у друзів, то на вулиці, наркотики давали мені короткий перепочинок від того безладу, яким стало моє життя.

Я познайомилася з Клеєм через два роки. Він був пристойним хлопцем порівняно з деякими іншими виродками, яких я зустрічала на вулиці, але його становище було не набагато кращим за моє. У нас обох у досьє були затримання за наркотики, що ускладнювало нам обом пошук добре оплачуваної роботи й вихід із тієї ями, в якій ми жили. Ми разом уже чотири роки, і вагітність точно не входила в наші плани, але й не була цілком несподіваною. Ми намагалися користуватися презервативом, але коли ми були під кайфом, все ставало розмитим.

І, чесно кажучи, ми обидва були під кайфом

дуже

часто.

Я вже раз вагітніла, коли мені було близько двадцяти. Спочатку я була в захваті, але потім у мене почалася сильна кровотеча, і я втратила дитину. Коли я знову завагітніла, я думала, що все повториться. Я навіть не до кінця вірила, що народжу дитину, доки не почав вимальовуватися живіт.

Саме тоді я усвідомила, що все має змінитися.

По-перше, більше ніякого кайфу. Тепер, коли я стала матір’ю, я назавжди покінчила з цим. Я вже деякий час намагалася навести лад у своєму житті, але ніколи не мала більшої мотивації, ніж цей маленький клубочок у моїх обіймах.

Я не зіпсую тобі життя

, мовчки кажу я крихітному немовляті в своїх обіймах.

— Він такий гарний, — каже мені Лола.

Моя найкраща подруга сидить у кріслі-мішку поруч із моїм ліжком. Вона виглядає втомленою від того, що тримала мою ногу піднятою протягом двох годин потуг, хоча й не такою втомленою, як я. Її обличчя все ще блищить від поту, а пряме чорне волосся з коричневими пасмами зібране у хвіст. Вона намагалася переконати мене поїхати до лікарні, але коли я сказала, що нізащо, вона спокійно це сприйняла. Вона сказала, що якщо це те, чого я хочу, то вона буде поруч зі мною.

— Ти будеш його хрещеною мамою? — запитую я її.

Вона сміється. — Як я стану його хрещеною мамою?

— Тобі треба лише погодитися, — кажу я. — І все. Ти станеш хрещеною мамою Домініка.

— А церемонії не буде?

— Ні.

— Ну, тоді добре, — каже вона. — Так! — Вона задумливо нахиляє голову. — А йому теж потрібен хрещений батько?

— Не знаю, — чесно відповідаю я. Я зовсім не розбираюся в усьому цьому батьківстві. У мене є лише одна подруга, яка народила дитину, але вона зрештою віддала її. Та я Домініка не віддам. Краще вже помру. — Я запитаю Клея, чи є у нього друг, якого він хотів би бачити хрещеним батьком.

— Тобі ще треба відвести його до лікаря, — каже мені Лола. — Ну, до лікаря для немовлят. До педіатра.

Вона права. Домініку знадобиться педіатр. Гадаю, йому треба робити щеплення чи щось таке. Це буде дорого, але я хочу дати йому все, що йому потрібно. А це означає, що нам із Клеєм треба знайти роботу й оформити медичну страховку. Хоча, якщо ми одружимося, то лише одному з нас знадобиться робота з хорошою страховкою.

Хоча я не впевнена щодо одруження з Клеєм. Тобто, я його кохаю. Ми вже давно разом, і я не уявляю собі життя з кимось іншим. Але він мене ще не просив, і мені якось дивно пропонувати це першою. Я й гадки не мала, що я така традиційна, але, мабуть, мені треба, щоб чоловік на одному коліні подарував мені обручку.

Немов за сигналом, Клей вривається до спальні, руки йому випирають від пакунків. Як і я з Лолою, він виглядає втомленим і спітнілим, бо тримав мою іншу ногу, поки я тужилася. На його кудлатому каштановому волоссі ще видно сліди синьої фарби, яку він любить, хоча він уже давно не фарбував волосся. Він кидає все на підлогу й гордо каже: — Я купив усе, про що ти просила.

Я ніколи до кінця не вірила, що у мене з’явиться справжня дитина, тож ми були абсолютно не готові. У нас не було підгузків. У нас не було дитячого одягу. У нас навіть не було місця, де дитина могла б спати. Єдине, що я купила для нього, це іграшка-слоненя, яке, як я тепер розумію, таке ж велике, як і він сам.

Я випрямляюся в ліжку, намагаючись не розбудити Домініка, що спить. — Ти купив автокрісло?

— Ага. Усе закріплено.

Я боюся запитати його, скільки все це коштувало. У нас не було багато грошей на рахунку, і це, мабуть, повністю нас розорило.

— Батько року. — Лола підморгує Клею. — У будь-якому разі, я піду додому і трохи відпочину. Завтра загляну до тебе,

мамасіта

.

Коли Лола встає, Клей опускається на її місце на пуфі. Він звалився, повіки в нього трохи опустилися. Це був довгий день для нас усіх, але йому треба прокинутися. Ми з ним тепер батьки, і нам треба поговорити.

— Клей, — кажу я.

— Ага?