Страница 68 из 114
39
______
Я чекаю до пізнього післяобіддя, коли Джеремі, ймовірно, вже вирушив у відрядження, а потім вирушаю за своєю машиною.
Я насправді не можу собі дозволити Uber, але у мене майже немає вибору. У мене мало друзів, які могли б підвезти мене. Після вчорашнього я точно не можу попросити Кору. А Езра, я впевнена, зараз у суді, і навіть якщо ні, то він зараз мене просто ненавидить.
Тож я їду сама, і з кожним кроком у свій старий район мене охоплює депресія, бо я знаю, що Тедді практично поруч, але я його не бачу. І в усьому винна Вероніка.
Я не можу залишити свого сина наодинці з тією відьмою. Якщо вона там з ним, я… Ну, я не знаю, що я зроблю. Але я не збираюся залишати його на її милість.
Водій Uber висаджує мене біля мого Lexusа, який насправді не так уже й близько до будинку, оскільки в день вечірки вулиця була забита машинами. Я сідаю за кермо й рушаю назад до своєї квартири, хоча по дорозі мені доводиться проїжджати повз будинок.
Порівняно з учорашнім днем, будинок виглядає дуже тихим. Двері гаража зачинені, але Джєтта Вероніки припаркована на під’їзній доріжці. До того ж машини Розіти немає. У Тедді сьогодні після школи немає занять, що наводить мене на думку: він, мабуть, вдома з Веронікою, як я й очікувала. Вони там удвох.
Але тут мені спадає на думку одна думка. Джеремі знає про тимчасовий захисний наказ, а Вероніка, можливо, ні. Якщо я заїду до будинку й скажу їй, що маю забрати Тедді, поки Джеремі у від’їзді, вона цілком може в це повірити. А ще краще, вона буде
рада
позбутися обов’язків няні.
Тоді я чую голос Езри у вусі:
Тільки, будь ласка, не роби нічого дурного протягом наступних кількох тижнів.
Але все буде добре. Вероніка й гадки не має, що відбувається. Насправді, я впевнена, що вона там вживає
наркотики
. Джеремі поїхав з міста, і це може бути моїм останнім шансом побачити Тедді протягом наступних кількох тижнів. Я просто скажу Вероніці, що маю його забрати, а завтра привезу назад.
Тільки ось цей план не зовсім безпрограшний. Є принаймні деяка ймовірність, що Вероніка одразу ж схопить телефон і розповість Джеремі, що я замислила, а він злякається. Тож мені потрібна прикривальна історія, щоб пояснити, чому я там, щось, що я зможу сказати поліції, якщо до того дійде.
Я заїжджаю на під’їзну доріжку поруч із машиною Вероніки. Я поспішаю по доріжці до ґанку, а моє тіло тремтить від хвилювання на думку про те, що я побачу Тедді. Можливо, я пропустила вчора його день народження, але ми все одно можемо чудово провести вечір разом сьогодні.
Однак, не дійшовши до дверей, я зупиняюся на газоні. Я піднімаю один із великих каменів, що вистилають нашу доріжку, і якнайкраще обтрушую його від пилу. Мені потрібна була причина, щоб з’явитися в цьому будинку, і тепер я її маю.
Я натискаю на дзвінок, сподіваючись, що двері відчинить саме Тедді. Але, звісно, це не він. Двері відчиняє
Вероніка
, як завжди прекрасна у своїх повсякденних джинсах і облягаючій футболці, з шовковистим волоссям, що вільно спадає на плечі. Побачивши мене, на її гарному обличчі з’являється насторожений вираз, що змушує мене побоюватися: вона збирається ускладнити мені життя.
— Привіт, — весело кажу я. Намагаюся поєднати бадьорість і невимушеність. — Я просто забігла, щоб принести Тедді те, що він забув у моїй квартирі. — Я піднімаю камінчик. — Це його новий улюблений камінчик. Він спеціально сказав мені, щоб я принесла його сюди.
Вероніка нахиляє голову набік. — А ти хіба не повинна бути в
в’язниці
?
Ні, це
ти
.
Я не знімаю посмішки з обличчя. — Вчора все це було просто непорозумінням. Але Джеремі розповів мені про свою ділову поїздку, і я подумала, що це гарний привід зайти й принести Тедді його камінь. І, поки я тут, можу забрати його від тебе, дати тобі перепочити. Джеремі сказав, що все буде гаразд.
Я затамовую подих, сподіваючись, що вона не скаже мені, що ділова поїздка скасована. Але по її виразу обличчя я бачу, що він справді поїхав, а вона не впевнена в усьому цьому.
— Він тобі це сказав? — запитує вона скептичним голосом.
— Так.
— Коли?
— Ми, власне, тільки вчора ввечері про це говорили. Мабуть, він не хотів, щоб ти залишилася наодинці з Тедді.
Промовляючи ці слова, я намагаюся переступити поріг, але Вероніка зміщує тіло, затуляючи мені шлях. — Мені він про це нічого не казав.
— Не знаю, що тобі сказати, — я безпорадно знизую плечима. — Він попросив мене це зробити, і я знаю, що Тедді не захоче пропустити можливість провести вечір зі мною. А ти ж точно не хочеш, щоб він через це плакав, правда? — Я піднімаю камінь, щоб підкреслити свої слова.
Я майже бачу, як у її голові крутяться шестерні. Вона намагається з’ясувати, чи варто мені вірити, чи ні. Вона хоче позбутися сина свого хлопця, але не хоче потрапити в халепу через те, що вчинила неправильно.
Ну ж бо, Вероніко. Просто віддай мені мого сина.
— Це звучить неправдоподібно, — нарешті каже вона. — Я дзвоню Джеремі.
Потім вона розвертається й повертається до будинку, мабуть, щоб взяти телефон. Я йду за нею, не даючи їй зачинити двері перед моїм носом, і обережно зачиняю їх за собою. Потім поспішаю за нею.
— Я впевнена, що він ще в літаку, — кажу я їй, намагаючись приховати відчай у голосі. — Він не зможе відповісти на дзвінок.
— Політ триває менше години, — каже вона. — Я впевнена, що він уже приземлився.
Її телефон лежить на журнальному столику. Якщо вона йому подзвонить, він скаже їй, що я брешу. Мало того, навіть із цією вигаданою відмовкою про камінь я порушую тимчасовий захисний наказ тим, що просто перебуваю тут. Езра казав мені не робити ніяких дурниць, а те, що я зараз зроблю, є дуже, дуже дурним. Це може коштувати мені опіки над сином.
Вероніка підхоплює свій телефон з журнального столика.
— Зачекай, — благаю я її. — Я… Можливо, ти маєш рацію. Можливо, я неправильно все зрозуміла. Тобі не треба йому дзвонити.
Вона кидає на мене погляд. — Ох, я точно йому подзвоню.
Боже, навіщо я сюди прийшла? Езра
вирішував
для мене проблеми, а я все зіпсувала. Щойно вона розповість Джеремі, що відбувається, він одразу ж повідомить свого адвоката. Мені пощастить, якщо я коли-небудь знову побачу Тедді. Вона
не може
зробити цей дзвінок.
Але я не можу її зупинити.
Чи можу?
Я дивлюся на камінь у руці, який заповнює всю мою долоню. Це цілком звичайний камінь, який анітрохи не зацікавив би мого сина, але він великий. І важкий.