Розлучення

18

______

Наступного ранку о 9:30 я з’являюся на зустріч з Езрою Флетчером.

Район, у якому розташована ця невеличка офісна будівля, виявляється таким же сумнівним, як і обіцяли. Вулиці навіюють відчуття порожнього постапокаліптичного світу, де всі магазини забиті дерев’яними дошками, вкритими графіті. Я паркуюся в гаражі, як мені було наказано, і, йдучи від гаража до будівлі, тримаю один ключ між вказівним і середнім пальцями, щоб він слугував імпровізованою зброєю.

Офіс Флетчера знаходиться на п’ятому поверсі, і там є ліфт, але на ньому висить великий знак «Не працює», тож мені доводиться підніматися сходами. Будівля стара, сходи скриплять з кожним кроком, а поручні теж здаються трохи хиткими. Доки я добираюся нагору, я вже задихаюся. Я йду вузьким коридором під мерехтливим світлом, доки не доходжу до дерев’яних дверей із табличкою «Езра Флетчер». І стукаю.

За мить я чую шурхіт за дверима, потім — гучний звук, знову шурхіт і кілька лайливих слів. Нарешті Флетчер відчиняє двері свого кабінету.

Абсолютно ніщо в цьому кабінеті не вселяє мені впевненості, що варто наймати цього чоловіка своїм адвокатом. Включно з самим Флетчером, який виглядає так, ніби сьогодні вранці не розчесав волосся й не поголився. Принаймні з його рота пахне м’ятою. Він виглядає приблизно мого віку, плюс-мінус кілька років, хоча в його енергії є щось юнацьке. Він такий худий, що здається, ніби забуває робити перерви на їжу, і на носі в нього сидять товсті окуляри. Він одягнений у сорочку, яка майже неприпустимо пом’ята, і на ньому краватка, але вона вільно звисає на шиї.

Сам кабінет ще гірший. Він навіть менший за «не-спальню» Тедді в моїй квартирі, забитий маленьким столом і купою переповнених книжкових полиць. На його столі лежать дві великі стоси паперів, і на двох стільцях перед ним також лежать стоси паперів.

— Ви, мабуть, Наомі Рот. — З якоїсь причини він тримає степлер у правій руці, але перекладає його в ліву, щоб потиснути мені руку. — Я Езра Флетчер. Радий познайомитися. Стефані розповіла мені про всю ситуацію.

— Так, вона… е-е, дуже вас рекомендувала. Хоча мені важко зрозуміти, чому.

— Справді? — Це, здається, дуже його порадувало. — Гаразд, чому б вам не присісти?

Я б із задоволенням присіла, якби не те, що на обох стільцях у його кабінеті лежать стоси паперів. Він хоче, щоб я присіла прямо на папери?

Флетчер, здається, помітив моє скрутне становище і зняв один зі стосів паперів зі стільця. Він переносить її на свій стіл, балансуючи її на іншій стосі паперів. Вона хитається на мить, і він виглядає нервовим, ніби все це ось-ось перекинеться, але, дивом, цього не стається.

Він посміхається мені. — Уф.

Я не посміхаюся у відповідь. — Це, е-е, багато паперу.

— Ха, так, справді, еге ж? — Він оглядає всі стоси. — Ця лікарня надіслала мені все це, бо думає, що зможе завалити мене паперами, і ми просто забудемо про те, що вони були недбалі. Але я перегляну кожну сторінку, і коли я з цим закінчу, вони заплатять через ніс.

У його голосі, коли він говорить, відчувається така впевненість, що я забуваю про його пом’яту сорочку, безлад у кабінеті та п’ять поверхів сходів, які мені довелося піднятися, щоб дістатися сюди. Можливо, Стефані Горман все-таки не дурила мене, коли рекомендувала цього хлопця.

— Тож поговоримо, — каже він.

Він вказує на крісло, що тепер звільнилося, і я сідаю, а він займає місце за своїм столом. Я прочищаю горло. — Стефані розповіла про фінансову ситуацію? — обережно запитую я. Не хочу даремно сподіватися, а потім щоб він мене вигнав, бо я не можу собі дозволити його гонорар.

— Так, вона розповіла. — Він бавиться зі своєю розв’язаною краваткою, і на мить здається, що він може її зав’язати, але потім не робить цього. — Сказала, що ваш чоловік спустошив усі ваші спільні рахунки. Що за козел.

— Ну, це ж його гроші. Я не працюю.

Він кліпає на мене очима. — Чому ви його захищаєте? Те, що він вам зробив, було недобре, і він це знає. Він грає нечесно, і в кінці кінців він про це пошкодує.

— Ви так думаєте?

— Даю слово. — Він притискає руку до грудей — щирий жест, який я вважаю дивно привабливим. — Ти принесла той шлюбний договір?

Я заглядаю в сумочку й дістаю згорнуту стопку паперів. Хоча я й не знаю, що з нею робити, бо на його столі абсолютно немає місця, куди її покласти. На щастя, він простягає руку, щоб її взяти.

Він підтягує окуляри на перенісся і гортає папери. — Ви показували це юристу, перш ніж підписувати?

Я опускаю голову. — Ні. Вибачте. Я просто… Я йому довіряла.

— О ні, не вибачайтеся. — Він перегортає ще одну сторінку документа. — Ви не перша, і не будете останньою. Усі думають, що їхній шлюб триватиме вічно, тому підписують усе, що їм покладуть перед очима.

Саме так я й думала. Я ніколи не думала, що опинюся в кабінеті адвоката, розбираючи шлюбний договір. Я ніколи не думала, що побачу його знову після підписання.

Він затримується на одній зі сторінок, його губи викривляються. — У будь-якому разі, якби ти звернулася до адвоката, він би тобі сказав не підписувати це, бо це повний безлад. Очевидно, він змусив тебе підписати. Він справді думав, що це витримає розлучення? Він, мабуть, з глузду з’їхав.

Я червонію. — Він мене ні до чого не змушував.

— Наомі. — Він кидає шлюбний договір на клавіатуру свого комп’ютера, оскільки це єдине вільне місце в усьому офісі. Він складає руки перед собою, і я не можу не помітити, що на його лівій руці немає обручки. — Послухай, я хочу тобі допомогти, але відчуваю певне… вагання. Що відбувається?

Його щирий вираз обличчя дозволяє мені відкритися перед ним. Зрештою, цей чоловік — мій адвокат. Можливо, єдиний, що залишився в місті. — Мій чоловік має роман з іншою жінкою.

— Мені шкода. Це жахливо, — каже він, ніби справді співчуває. — Але, на жаль, це нам не дуже допомагає. Нью-Йорк — штат, де не визнають вини.

— Але я просто… Я не думаю, що вона його справді кохає. Вона ним користується. — Я стискаю руки на колінах. — Я не думаю, що він справді хоче розлучення.

— Він вручив вам документи про розлучення. Прилюдно.

— Так, але він просто ніби… під її чарами. У нас з ним є спільна дитина. Він мене кохає, і я кохаю його.