Розлучення

16

______

Мені вдалося домовитися про зустріч з Езрою Флетчером на завтрашній ранок.

Моя коротка телефонна розмова з Флетчером не вселила в мене впевненості. Він звучав розсіяно і дав мені якісь заплутані вказівки щодо гаража, в якому я маю припаркуватися, коли приїду до його офісу, бо інакше хтось «ймовірно» зламає мою машину. Частина мене сумнівається, чи Стефані Горман насправді працює на Джеремі, і вона направила мене до цього адвоката в рамках саботажу.

Але у мене не так багато варіантів.

Джеремі запитав мене, чи не можу я відвезти Тедді додому сьогодні ввечері, оскільки він буде працювати допізна. Я з радістю скористалася нагодою. Коли Джеремі забирає Тедді з квартири, він у половині випадків навіть не виходить з машини. Він просто паркується перед будинком і пише мені, щоб я вивела Тедді. А коли він все-таки наважується підійти до дверей, то завжди дивиться на годинник, готовий одразу ж розвернутися і поїхати.

Але сьогодні все буде інакше. Я підійду до дверей і наполягатиму, щоб він впустив мене і ми поговорили. Я розповім йому, що Вероніка сказала мені в продуктовому магазині — про те, як вона, по суті, погрожувала мені. Можливо, він не відразу ж вижене її, але це принаймні посіє в його голові думку, що вона не така чудова, як він думає.

Я паркуюся перед будинком, Тедді на задньому сидінні, відчуваючи той біль, який завжди охоплює мене останнім часом, коли я відвідую місце, де прожила останні чотири роки свого життя. Джеремі сказав, що це його будинок, і хоча з юридичної точки зору це може бути правдою, це був дім, де я чотири роки вечеряла з родиною. Це місце, де я прикрашала ялинки та розкладала подарунки від Санти. Це місце, де ми з Джеремі кохалися щоночі.

— Мамо, чому ми просто сидимо тут? — запитує Тедді з заднього сидіння.

Його слова виривають мене з роздумів. Я натягую на обличчя посмішку, змахуючи будь-які сліди смутку. — Нічого особливого.

— Ти сьогодні ночуватимеш у нас вдома? — запитує Тедді голосом, сповненим такої надії, що мені розривається серце.

— Можливо.

Тедді радісно вигукує, коли я опускаю сонцезахисний козирок і на мить зупиняюся, щоб нанести свіжий шар помади у дзеркалі. Я намагаюся не відчувати гіркоти, згадуючи, як чудово Вероніка виглядала в супермаркеті без макіяжу.

— Чому ти наносиш помаду? — запитує мене Тедді.

— Нічого особливого.

— Ти кудись йдеш?

— Ні.

Він відкриває рота, ніби хоче задати ще одне питання, але я кидаю на нього погляд, який, на щастя, змушує його замовкнути. Це працює, мабуть, раз на рік, тож я вдячна.

Я виймаю Тедді з автокрісла, і він хапає свій рюкзак з сидіння поруч із собою. Сьогодні він набрав на ігровому майданчику особливо багато камінців, хоча один із них був рожевим кварцом, який насправді був дуже гарним. Вага рюкзака змушує його йти, трохи нахилившись назад, коли ми разом крокуємо до вхідних дверей. Інстинктивно я тягнуся до сумочки за ключами, але потім згадую, що Джеремі змінив замок.

Готова побитися об заклад, що це Вероніка сказала йому це зробити.

Замість цього я натискаю на дзвінок, придушуючи бажання підстрибувати на місці, як це робить Тедді. На моєму обличчі висить приємна посмішка, коли двері відчиняються, але вона зникає, коли я бачу Розіту, що стоїть там.

Розіта має приємне кругле обличчя з ніжними зморшками навколо очей і чорне волосся, яке вона завжди заплітає в акуратний пучок. За майже чотири роки, що я її знаю, я жодного разу не бачила її без зачіски — навіть у хвості. Я, мабуть, не впізнала б її, якби вона розпустила волосся.

— Привіт, пані Наомі, — каже вона трохи скуто. Раніше я постійно повторювала їй, що просто Наомі цілком достатньо, але я вже змирилася з цим.

Саме я найняла Розіту і найбільше з нею спілкувалася, тож її незручність у моїй присутності — це ще один удар по самолюбству. — Привіт, Розіто, — кажу я найтеплішим і найдружнішим голосом.

Тедді пробігає повз Розіту в будинок, і вона, здається, збирається зачинити двері, але я простягаю руку, щоб її зупинити. Вона здивовано кліпає на мене очима.

— Зачекай, — кажу я. — Джеремі… він вдома?

— Він працює допізна, — відповідає вона, хоча уникає мого погляду, що змушує мене думати, що він таки вдома.

— Мені просто треба з ним на хвилинку поговорити. — Я намагаюся прибрати з голосу нотку благання, але це важко. — Я швидко.

Розіта на мить завагалася, а потім похитала головою. — Вибачте.

І зачинила двері прямо перед моїм носом.

Ну що ж, даремно витратила помаду. Я понуро повертаюся до машини, відчуваючи неприємне відчуття в шлунку. Очевидно, що зустрітися з Джеремі наодинці буде складніше, ніж я думала, але я не збираюся припиняти спроби.