Розлучення

8

______

Минуло майже тиждень з того часу, як я виїхала з дому, а мій чоловік сказав, що хоче розлучитися.

Лист від адвоката Джеремі досі лежить у моїй поштовій скриньці, і я на нього не відповіла. Я досі не зробила жодних кроків, щоб знайти собі адвоката. Коли я це зроблю, це буде схоже на капітуляцію. А я до цього ще не готова. Якщо Джеремі переживає кризу середнього віку, я можу дати йому трохи простору. Але розлучення — це не вихід.

Коли я стою біля початкової школи, чекаючи, поки Тедді та інші дошкільнята вибіжать з неї, здається, що все майже як завжди. Ешлін безперервно розповідає про записку, яку вона отримала від вчительки щодо запрошень на день народження її сина.

— Виявляється, не можна роздавати запрошення в класі, якщо не запрошуєш усіх, — каже вона. — Хіба це не абсолютно несправедливо? Якщо ти не хочеш запрошувати на свято дітей, яких твоя дитина не любить, то не можеш запросити нікого? Хто придумав ці правила?

Я співчутливо киваю, впевнена, що Тедді впишеться в колектив.

— Ви вважаєте, що це смішно? — каже Шеріл. — Коли Джейден влаштовував свою вечірку, ми запросили весь клас — навіть ту дитину з поведінковими проблемами, — але оскільки не всі прийшли, вчителька не дозволила йому роздавати листівки з подякою після вечірки!

— Як це смішно! — пирхає Ешлін. Вона повертається до мене. — До речі, що ви плануєте на день народження Тедді? Хіба це не скоро?

Я не можу уявити собі велику вечірку з усім, що зараз відбувається. Навіть якщо нам з Джеремі вдасться все владнати, я не знаю, чи зможу впоратися зі стресом від усього цього. — Мабуть, ми влаштуємо щось невеличке. Тільки для родини. Ти ж знаєш, через ремонт.

— Як там справи? — запитує Шеріл. — Ти вже готова незабаром повернутися додому?

Я поправляю сапфірову блузку, яку ношу, і яка все ще вперто мнуться, незважаючи на ніч, проведена в шафі. Я ніде не могла знайти праску. — Е-е-е, ще не зовсім. Ми все ще застрягли в квартирі.

— Бідненька ти, — зітхає Ешлін. — Хоча коли все закінчиться, у тебе буде чудовий новий будинок! Я так заздрю.

Вона б не заздрила, якби мала хоч якесь уявлення про те, що насправді відбувається. Хоча ці дві жінки стали моїми найближчими подругами, ми майже не бачимося, коли не йдеться про дітей, і мені некомфортно розповідати їм, що зі мною відбувається. Мені не хочеться отримувати від них співчуття чи осуд.

Я дивлюся через щойно підстрижений газон на Кору Янзен, яка чекає, одягнена в ще одну сукню, що підкреслює її атлетичну фігуру. Я не впевнена, чи робила вона операцію на грудях, але виглядає вона фантастично. І все ж усі інші жінки, здається, її уникають, ніби навколо неї є невидиме силове поле. Ніби вони бояться «заразитися» розлученням.

Я не збираюся закінчити так, як Кора. Ми з Джеремі все владнаємо. Мої груди залишаться того самого розміру, велике спасибі.

З дитячого садка виходить група, і ми втрьох підходимо привітати наших дітей. Коли Тедді бачить мене, він підбігає з більшим ентузіазмом, ніж раніше. Думаю, він сумував за мною вночі. Ми ще не досягли рівня ентузіазму Джеремі, але наближаємося до цього.

— Мамо! — каже він. — Ти можеш понести мій рюкзак? Він важкий!

Не чекаючи на відповідь, він знімає рюкзак з плечей і суне його мені в руки. І справді, він важить вражаюче багато, як для дитячого рюкзака.

— Що в тебе тут, Тедді?

— Я знайшов п’ять нових камінців на ігровому майданчику, — каже він з гордістю. — Хочеш подивитися?

Не чекаючи на відповідь, Тедді вихоплює рюкзак з моїх рук і перериває його, поки не витягує маленький блискучий камінь.

— Це слюда, — повідомляє він мені.

Захоплення Тедді камінням трохи виходить з-під контролю. Мабуть, він скоро з цього виросте. Або стане геологом, що було б досить круто.

— Я хочу показати татові, коли піду до нього ввечері, — додає він.

О Боже, Тедді сказав це так голосно. Я ледь не впустив його рюкзак. Шеріл різко повертає голову в наш бік, на обличчі — здивований вираз. Мої думки мчать, поки я шукаю спосіб мінімізувати збитки.

— Так, ми можемо показати татові, коли він прийде додому, — кажу я.

Тедді здивовано хмуриться. — У тебе вдома чи у нього?

Моє обличчя палає. Шеріл, безсумнівно, чує кожне слово. І щойно вони залишаться наодинці, вона перекаже все Ешлін. Я здригаюся, уявляючи собі їхню розмову.

Тедді сказав, що його мама й тато живуть у різних будинках. Як ти думаєш, Наомі й Джеремі розлучилися?

Готова побитися об заклад, що так. Я завжди вважала, що він заслуговує на когось кращого.

Знаєш, вони одружилися лише тому, що вона завагітніла.

— Тедді, — кажу я, — тато просто тимчасово живе в тому будинку, поки триває ремонт, але незабаром ми всі знову будемо разом.

Тедді дивиться на мене в повній розгубленості, але перш ніж він встигає заперечити, я хапаю його за зап’ястя і відтягую від натовпу. Він зможе сказати все, що захоче, коли ми сядемо в машину. Я просто не хочу, щоб Шеріл і Ешлін це почули, тому не зупиняюся, поки ми не опинимося в безпеці на парковці.

— Мамо, — каже Тедді, коли я викручуюся, намагаючись пристебнути його в автокріслі. — Ти купуєш коня?

Я напружую зап’ястя, намагаючись зафіксувати пряжку ременя безпеки на його автокріслі. Незважаючи на те, що я саджу його в це саме крісло щодня, завжди здається, що він став занадто великим для нього з часу, коли я востаннє ним користувалася.

— Коня? — кажу я, коли пряжка клацає на місце. Це щось нове.

— Зак каже, що якщо ти з татом більше не живете разом, це означає, що ти купиш коня.

Тепер до мене доходить, що Тедді, мабуть, розповідає всім у школі, що його батьки більше не живуть разом, і мої спроби мінімізувати збитки, ймовірно, марні.

— А де ми будемо тримати коня? — запитує мене Тедді. — Мабуть, у тата вдома, бо там більше місця, так? Твоя квартира замала.

— Тедді…

— Я зможу на ній кататися? — запитує він з надією.

Я навіть не знаю, як на це відповісти. — Ти хочеш коня, Тедді?

Він замислюється на мить, щоб обміркувати моє запитання. — Я б волів, щоб ти повернулася додому і знову жила з нами.