Розлучення

67

_________

Вероніка

Наомі збирається спалити будинок разом зі мною всередині.

Я чула, що загинути у вогні дуже боляче. Я уявляю, як дим наповнює мої легені, а вогонь обпалює шкіру, спалюючи мене дотла. Можу лише сподіватися, що я знепритомнію, перш ніж це станеться.

Ні.

Ні.

Я не можу цього допустити. Я мушу придумати, як звідси вибратися.

Я намагаюся розірвати клейку стрічку, якою зв’язані мої зап’ястя та щиколотки. Вона використала багато стрічки, що ускладнює справу. Якби я якось змогла перекинути руки через коліна, то могла б спробувати розірвати стрічку на щиколотках. Але це практично неможливо.

Тоді я згадую про ножиці.

Наомі впустила ножиці прямо перед тим, як розбила ту пляшку скотчу. Якби я змогла до них дістатися, то, можливо, змогла б перерізати стрічку. Тільки ножиці лежать за півтора метра від мене, а мені важко рухатися.

Та й Наомі ось-ось повернеться.

Саме тоді я це чую. Стогін, що долинає з нижньої частини сходової клітки.

Я думала, що коли Флетчер впав зі сходів, йому кінець. Але зараз він трохи ворушиться. Він

живий

. І він приходить до тями.

До того ж він не зв’язаний.

— Пане Флетчер! — шиплю я йому через кімнату. Не можу дозволити, щоб Наомі мене почула.

Його волосся злиплося від крові, але він примудряється трохи підняти голову, щоб я могла побачити його очі.

— Вона повертається, — шепочу я, настільки голосно, наскільки наважуюся. — Вона підпалить весь будинок!

Чи розуміє він, що я йому кажу? Він отримав дуже сильний удар по голові, і я впевнена, що він справді в стані шоку. Але я мушу молитися, щоб мої слова до нього дійшли.

Це мій єдиний шанс.

Двері до підвалу скриплять, відчиняючись, і Флетчер одразу ж знову опускає голову, вдаючи мертвого, що змушує мене думати, що він таки зрозумів, про що я говорила. Кроки Наомі на сходах стають гучнішими. Вона спускається.

Проходячи повз Флетчера, вона на мить зупиняється. Вона дивиться на нього зверху вниз, на її обличчі дивний вираз. Ох, чи вона побачила, як він ворухнувся? Чи вона знає, що він живий?

Але потім вона піднімає обличчя, і я можу розпізнати її вираз. Це смуток. Вона промовляє щось, що майже звучить як «так шкода» , а потім переступає через нього.

Тепер Наомі знову зосереджує свою увагу на мені. Смуток зникає з її обличчя, поступаючись місцем рішучому погляду. В її правій руці червона запальничка.

Боже мій, вона справді збирається це зробити.

— Мені шкода, що все має бути саме так. — Риси обличчя Наомі набувають моторошного сяйва у тьмяному світлі стельової лампи. Можливо, це останнє обличчя, яке я коли-небудь побачу, і це жахлива думка. — Я не збиралася тебе вбивати. Я просто хотіла спотворити тебе, ось і все.

Я намагаюся зосередитися на обличчі Наомі й не звертати уваги на те, що за кілька метрів від нас, біля сходів, Флетчер тихо намагається підвестися на ноги. Але швидко стає очевидно, що його нога зламана, і він падає на коліна, на обличчі вираз болю.

— Хочу, щоб ти знала, — каже вона, — що я дуже добре подбаю про Тедді. Я виховаю його, наче він мій власний син, як і раніше. У нього буде чудове життя, обіцяю тобі це.

Флетчер відмовився від спроб встати й замість цього вирішив повзти по підлозі. Але він рухається не до Наомі. Він повзе до полиць із вином, до однієї з тих, що не стоїть поруч із розбитою пляшкою.

— Тобі не треба цього робити, — благаю я її. — Тобі не треба мене вбивати. Ти можеш зникнути. Ти можеш почати все спочатку. Народити власну дитину.

Її обличчя трохи спотворюється. — Ні, я не можу.

— Тоді… — я шукаю, що ще сказати, поки Флетчер повільно знімає з полиці велику, важку пляшку вина. Здається, Джеремі казав мені, що такі пляшки називаються «магнум». — Ти могла б… усиновити?

Звісно, вона не може усиновити. Вона ж буде в бігах. Але мені байдуже, що вона зробить. Мені просто потрібно, щоб вона продовжувала зі мною розмовляти, доки Флетчер не встигне вдарити її тією пляшкою «магнум».

— Вибач, Вероніко, — каже Наомі. — Але так має бути.

Вона запалює запальничку й підходить до розбитої пляшки на підлозі. Флетчер широко розплющує очі, коли усвідомлює, що його час скінчився, і перестає навіть удавати, що сидить тихо. Він починає повзти по підлозі так швидко, як тільки може, але це занадто повільно. Вона опускає запальничку, і майже миттєво скотч, розлитий по всій підлозі, спалахує.

Саме в той момент, коли алкоголь охоплює помаранчеве полум’я, Наомі помічає, що Флетчер повзе до неї. Вона затамовує подих, і на мить її обличчя освітлює посмішка. — Езра? Ти живий!

Він не зупиняється. Він з усієї сили вдаряє її пляшкою по колінах, і вона падає на підлогу.

Тепер вона поранена. Вона намагається поповзти подалі від палаючого алкоголю, але він женеться за нею. Тепер, коли вона лежить на підлозі, він може з тупим гуком опустити пляшку прямо на її череп. Вона втрачає свідомість і падає.

— Вибач, — задихаючись, каже він, хапаючи ножиці. — Я… я не встиг…

— Це не твоя вина, — кажу я, і це найменше, що можна сказати.

Ми рухаємося так швидко, як тільки можемо. Наразі вогонь обмежується невеликою ділянкою підлоги, але щойно запаляться ті пляшки з алкоголем, ситуація вийде з-під контролю. Флетчеру вдається відрізати клейку стрічку з моїх рук і ніг, і я зітхаю з полегшенням.

— Дякую, — виривається у мене. — Дуже дякую.

Він киває, а на його чолі пролягає смужка поту. — Хотів би я зробити це раніше.

Я підводжуся, дивлячись то на сходи, що ведуть із підвалу, то на Флетчера, який лежить на підлозі з явно зламаною ногою.

— Давай я допоможу тобі піднятися сходами, — кажу я.

Флетчер кидає погляд на сходи, а потім через плече на вогонь, що поширюється по підлозі поруч із стелажами, небезпечно наближаючись до міцних напоїв. Я не знаю, скільки часу у нас залишилося, поки все це не спалахне, але це не буде довго. Секунди, а не хвилини.

— Тедді нагорі, так? — каже він.

Я киваю.

— Ти мусиш піти по нього. — Він показує на сходи. — Ти мусиш вивести його звідси.

— Але ти ж не можеш ходити…

— Я сам виберуся, — твердо каже він. — Не хвилюйся за мене, я впораюся. Зі мною все буде гаразд. Просто йди нагору й виведи Тедді з дому.

Я не знаю, що робити. Я не вірю, що він зможе самостійно піднятися сходами. Мабуть, він міг би підтягуватися, сидячи на попі, але це займе вічність.

— Іди! — різко каже він. — Забирайся звідси!

Зараз

.