Розлучення

65

_________

Вероніка

Наомі мене вб’є.

Я бачу це в її очах. Мені ніколи не слід було їй казати, що Тедді є моїм сином. Мені слід було тримати це в таємниці, доки вона не відпустить мене. Але тепер вона ніколи мене не відпустить. Вона не може.

Наомі стоїть переді мною, досі не оговтавшись від цього одкровення. Зазвичай вона виглядає досить охайно, як типова футбольна мама: у своїх штанах для йоги та світшотах, а волосся завжди акуратно зачесане назад. Але зараз вона виглядає жахливо розпатланою: рудувато-коричневі пасма волосся прилипли до її чола та шиї, а під пахвами видніються плями поту. У правій руці вона стискає ті ножиці, і я уявляю, як вона перерізає мені горло їхнім лезом. Чи можна перерізати комусь горло ножицями? Якщо ні, то, можливо, вона дістане ніж. Так чи інакше, вона мене вб’є.

Я подумала, що врятувалася, коли почула голос нагорі. Мені вдалося зняти клейку стрічку з рота, висунувши язик, поки стрічка не почала відклеюватися. Як тільки стрічка частково відклеїлася, я закричала щосили, намагаючись привернути увагу гостя. Це був адвокат Наомі, Езра Флетчер, і він мене почув. Він збирався спуститися вниз і врятувати мене. Але тоді вона штовхнула його.

Звук падіння Флетчера зі сходів був огидним. І ось чоловік, який, як я думала, мав мене врятувати, лежить біля підніжжя сходів, з калюжею крові навколо голови. Він майже напевно мертвий, так само, як незабаром буду я.

Зіниці Наомі, здається, розширюються, коли вона дивиться на мене. — Ти — біологічна мати Тедді, — визнає вона.

— Я його

мати

. — Я не збираюся підігравати її брехні. Більше ні. У будь-якому разі вона мене вб’є. — Ти його

вкрала

.

Вона хмуриться. —

Вкрала

його? Ні, я його

врятувала

. Ти знаєш, як я його знайшла? — Коли я не відповідаю, вона сама відповідає на своє запитання. — Його покинули. На задньому сидінні машини, а спереду лежав непритомний чоловік, поруч із ним лежали шприци. Він голосно кликав на допомогу!

Ох, Клей, як ти міг?

Якби він ще не був мертвий, я б його вбила.

— Я врятувала його з тієї машини, — каже вона. — Я врятувала його від того жахливого життя.

— Це не було твоєю справою, — заперечую я.

— Моя справа! — вигукує вона. — Поглянь на життя Тедді! У нього є двоє батьків, які постійно його обожнюють. Він живе у величезному будинку мрії й ходить до найкращої приватної школи на Лонг-Айленді. Ти

бачила

вчора ту вечірку з нагоди дня народження? У нього є все, чого він тільки може забажати! Його життя з тобою було б… — Вона з огидою презирливо поглядає на мене. — Воно було б жахливим.

— Ні, воно не було б жахливим, — я піднімаю підборіддя. — Тому що він —

мій

син, і я люблю його більше за все на світі.

Наомі кидає на мене палаючий погляд. — Ти не любиш його навіть наполовину так, як я. Зрештою, ти б не зробила цього заради нього.

Спочатку я впевнена, що вона візьме ножиці й встромить їх мені в шию. Але замість цього вона взагалі кидає ножиці, втративши до них інтерес. Вона підходить до однієї з полиць, заповнених пляшками віскі Джеремі, бере пляшку скотчу, а потім розбиває її об підлогу. Темно-бурштинова рідина розливається по всій необробленій підлозі. Я готуюсь до того, що вона використає гострий край пляшки як зброю, але замість цього вона кидає й її.

— Тепер, — каже вона, — мені залишилося тільки дістати сірники.