Розлучення

62

______

Наомі вже надійно сидить у в’язниці.

Я зітхнула з полегшенням, коли поліція на вечірці наділа їй наручники. Гадаю, вона пробуде у в’язниці принаймні одну ніч, тож поки що мені не треба про неї турбуватися. Але мені треба почати думати про свій наступний крок.

Єдина людина, якій я розповіла про позитивний результат тесту на ДНК, це Лола. Я надіслала їй повідомлення з цього приводу, але вона, мабуть, зайнята, бо ще не відповіла. Ми з нею обговоримо, що робити й як впоратися з цією ситуацією.

Зараз уже майже час вечері. Вечірка давно закінчилася, а Тедді нагорі у своїй кімнаті, грається зі всіма своїми новими подарунками. Він навіть не підозрює, що я його мати і що його в мене викрали. Як я йому це скажу?

Я піднімаюся сходами до його кімнати. Двері прочинені, і я відчиняю їх до кінця. Тедді сидить на підлозі, схрестивши ноги, і бавиться новою вантажівкою, яку отримав у подарунок на день народження. Я згадую про машинку-робота, яку я йому купила, а яка тепер лежить розібраною на частини у сміттєвому пакеті. Йому б вона дуже сподобалася.

— Привіт, Тедді, — кажу я.

Насправді тебе звати Домінік. Наомі змінила твоє ім’я, коли викрала тебе в мене.

Тедді піднімає на мене погляд і посміхається. — Привіт, Ронні! Хочеш подивитися на мою нову машинку?

Насправді ти не повинен називати мене Ронні. Ти повинен називати мене мамою. Я твоя мама.

— Звісно! — кажу я.

Я сідаю поруч із ним на підлогу, схрестивши ноги так само, як це робить він. Він починає показувати мені деталі своєї нової вантажівки, але все, про що я можу думати, це те, що

це мій син

. Це мій маленький малюк, який тепер ходить, розмовляє й пояснює, як відчиняються й зачиняються двері на вантажівці. Все, чого я хочу, це обійняти його, міцно притиснути до себе й ніколи не відпускати.

— Це, — кажу я, — дуже класна вантажівка.

— Я знаю! — Він знову посміхається мені, і я не можу не думати про Клея. Про дурного, безвідповідального Клея, який ніколи більше не побачить свого сина. Клей би так зрадів цьому маленькому хлопчику, який є його точнісінькою копією. — Ронні?

Мамо! Я твоя

мама

!

— Так, сонечко?

Його нижня губа трохи висувається. — З мамою все гаразд?

Та жінка

не

твоя мати.

— Так, звичайно. З нею все гаразд.

— Але поліція її забрала. — Тепер його нижня губа починає тремтіти. — Вона в тюрмі?

— Можливо, вона деякий час пробуде у в’язниці, — кажу я йому. — Але зрештою її випустять.

А потім її знову закинуть туди, коли дізнаються, що вона зробила. І ти ніколи, ніколи більше її не побачиш.

— Ох. — Він виглядає засмученим, але принаймні не плаче. — Гаразд.

— Але не хвилюйся, — кажу я. — Твій тато тут.

Звісно, він насправді не твій батько. Твій батько похований у землі, бо не любив нікого з нас достатньо, щоб перестати колотися наркотиками. Ти, мабуть, зрештою про все це дізнаєшся. І я не знаю, що зробить Джеремі, коли дізнається правду. Я навіть не знаю, чи він і далі буде тебе любити.

— Гаразд, — каже Тедді, трохи заспокоївшись.

Він знову починає бавитися своєю вантажівкою. Діти такі витривалі. Йому буде важко, але він має знати правду, і він оговтається від усього цього. З Тедді та мною все буде гаразд. Тобто, з

Домініком

і мною все буде гаразд.

Ні, зачекайте, я не можу відібрати в нього його ім’я. Хіба можу?

— Тедді, — кажу я, намагаючись подолати клубок у горлі. — Можна тебе обійняти?

— Звісно, — погоджується він.

Я обіймаю його худенькі плечі. Його маленьке тільце здається таким тендітним, коли він обіймає мене у відповідь. Шість років тому я не була для нього хорошою матір’ю. Я не захистила його від того монстра, який викрав його у мене.

Я мушу це йому компенсувати.

Попрощавшись із Тедді, я спускаюся вниз і бачу, що Джеремі розмовляє по телефону у вітальні. Судячи з тону його голосу та того, що він ходить туди-сюди по килиму, розмова, здається, напружена. Якраз коли я входжу до вітальні, він закінчує дзвінок і засовує телефон у кишеню.

— Тимчасовий захисний наказ набрав чинності, — повідомляє він мені. — Наомі не зможе дістатися до Тедді. Слава Богу.

Його слова мали б мене втішити, але це не так. Тимчасовий захисний наказ є лише юридичним документом. А Наомі продемонструвала грубе нехтування законом.

— Хіба вона досі не в тюрмі? — запитую я.

Він зморщився. — На жаль, ні. Той її адвокат… Флетчер… він її витягнув.

Я бачила адвоката Наомі одного разу в ратуші перед сесією посередництва. Він здавався досить приємним хлопцем, і я впевнена, що він навіть не уявляє, яка Наомі насправді. Він, мабуть, думає, що робить те, що правильно.

— Хардвік вважає, що після всього, що вона зробила, я отримаю повну опіку, а їй нададуть лише право на побачення, — каже він. — Чесно кажучи, мені навіть некомфортно, що вона матиме навіть це. Але вона

все-таки

його мати…

Ні, вона не є. Тедді — не її син. Вона вкрала його в мене. Я шукала його шість років.

Я не можу більше приховувати це від нього. Джеремі має дізнатися правду про Тедді. Це його знищить, але я не можу тримати це в таємниці. Правда має вийти назовні, щоб Наомі була покарана за те, що вона зробила.

— Ох, агов, — каже Джеремі. — Послухай, Ронні, я знаю, що момент обрано жахливо, але завтра мені треба летіти до Бостона на важливу ділову зустріч у вівторок вранці. Я намагався від цього ухилитися, але не можу. — Він піднімає брови, дивлячись на мене. — Чи є шанс, що ти зможеш залишитися з Тедді на ніч, поки мене не буде? Я повернуся до вівторка до обіду.

Я з полегшенням видихнула. Ділова поїздка Джеремі здається мені майже відстрочкою. Я можу відкласти розмову з ним про правду до його повернення, а сама проведу цей чудовий день, краще пізнаючи свого сина. У вівторок ввечері ми зможемо довго поговорити про все й вирішити, що робити далі. — Звісно, із задоволенням.

— Дякую. — Він перетнув кімнату, щоб обійняти мене, і поцілував мене в ніс. — Я знаю, що ти захищатимеш його ціною власного життя.

— Я не дозволю, щоб з ним щось сталося, — обіцяю я.

Я краще помру, ніж дозволю, щоб з Тедді щось сталося.

І через дві ночі я все розповім Джеремі.