b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

Розділ десятий

— Ще раз, — сказав він.

Цього чоловіка звали Раян Мак-Майклс, він був слідчим з відділку поліції

Труро. Білошкірий чоловік років п’ятдесяти із сіро-блакитними очима, широким обличчям та огрядним тілом. Волосся його, сиве з металевим

відблиском, густе й жорстке, стирчало на голові, мов щетина. Охайно

підстрижені вуса над тонкими губами скидалися на широку гусінь. Брови теж

були густі, але неохайні, схожі на дріт волосинки стриміли з них навсібіч.

Червонувата шкіра, ніби невдоволена тим, як її виставили на сонце, — або, можливо, він просто аж надто ретельно поголився перед виїздом на місце

вбивства. Червона краватка була туго зав’язана в нього під горлом, золота

обручка на лівій руці постійно відблискувала на сонці, коли він, активно

жестикулюючи, розпитував мене про сьогоднішній ранок і просив розповісти

йому все, від початку до кінця, якнайдетальніше.

Була майже восьма ранку, минуло майже три години відтоді, як я знайшла

Дрю, а я досі тремтіла, перелякана й розбита. Що сталося? Куди подівся Нік? І

чому я нічого не чула, коли моя найліпша подруга, ймовірно, тонула просто в

мене перед дверима?

Перші години після смерті Дрю пролетіли розмиті, наче в тумані. Я пам’ятаю, як закричала, і почали з’являтися люди: Мінерва, схожа на примару під шаром

блискучого крему для обличчя, і хлопець із кейтерингу — фартух лопотів у

нього на талії, коли він біг. Хтось відтягнув мене від джакузі й відвів до моєї

кімнати. Тоді в якусь мить хтось іще приніс мені гарячої кави. Пам’ятаю, як

сиділа на ліжку, обхопивши долонями чашку, і тремтіла, наче мене кинули у

ванну з льодом. Крізь вікно, що виходить на воду, я дивилася, як тіло Дрю

поклали на ноші, коли поліціянти сфотографували місце події. А в тому вікні, що виходить на галявину перед будинком, бачила, як жінка в сріблястому

шиньйоні, яку я пам’ятала з учорашнього вечора, допомогла завантажити місис

Кавано в задню частину величезного «Ескалейда», а потім полізла туди за нею.

Я вдяглася, вмилася, почистила зуби й нарешті помітила свій телефон, який

досі лежав на незастеленій половині ліжка. Я автоматично взяла його й

побачила, як повідомлення, отримані ще ввечері, прокручуються на екрані. «Де

ти, — написала Дарші об одинадцятій. — Хочу подробиць». Низка знаків

питання опівночі — про подію, яка, здавалося, сталася десь в іншому житті. І о

першій годині ночі: «Якщо Дрю тобі все перегидила — я її вб’ю». Далі йшли

смайли — наречена, ніж і череп.

Я, мабуть, ахнула. Потім швидко видалила повідомлення, розуміючи, що це

нічогісінько не змінить. Вони існуватимуть у хмарі, в ефірі, вічно, як і будь-що

в інтернеті. Моя подруга мертва, а моя співмешканка щойно випадково зробила

нас обох підозрюваними.

Незабаром Мінерва повернулася до моєї кімнати.

— Там поліція хоче з тобою поговорити.

Я підвелася.

— Слухай, — сказала я спокійно й невимушено, — ти випадково тут десь не

бачила хлопця на ім’я Нік?

Вона, не моргаючи, дивилася на мене. Мовчки вказала на сходи, де чекав

слідчий Мак-Майклс. Він провів мене порожніми вітальнею та їдальнею до

невеликої комори біля кухні зі вбудованим столом і полицями, повними

консервів, пачок макаронів і величезних банок цукру та борошна. На підлозі

стояла пастка на омарів заввишки мені до колін, а поряд — коробка паперових

коктейльних серветок зі словами про те, що «На пляжі завжди час для вина». Я

сіла й розповіла йому свою історію, потім повторила ще раз, і тепер він дивився

на мене, очікувально звівши брови.

Замість того щоб почати свою розповідь утретє, я запитала:

— Уже відомо, що сталося? Як вона… — Я голосно ковтнула. — Як вона

померла?

— Наразі рано говорити, — відповів Мак-Майклс.

Це була правда. Але я чула перешіптування ще до приїзду копів, до того як

оточили місце злочину, коли люди ще були на терасі і їхні голоси долинали до

мене через двері кімнати. «Можливо, вона була п’яна, знепритомніла й

потонула. Можливо, вдарилася головою». Хтось пригадав історію про

маленьку дочку гравця НФЛ, що потонула, бо її волосся якимось чином

засмоктало в стік ванни, а хтось згадав про наречену, яку паралізувало ввечері

перед весіллям, коли дружка зіштовхнула її в басейн.

— Якщо ви не проти, мені потрібно, щоб ви ще раз розповіли про всі події.

Ледь ворушачи губами, я перепитала:

— Це не була… підозріла смерть, еге ж?

Я хотіла сказати «неприродна», але хіба можна взагалі назвати природною

смерть здорової молодої людини?

— Будь ласка, міс. Просто відповідайте на мої запитання.

— Звичайно, — сказала я.

Я переповіла, як напередодні ми з Дрю сідали на пором з Бостона, як удень

готувалися до святкування й разом спустилися сходами на початку пляжної

вечірки.

— Дрю здебільшого ходила туди й сюди. Я вечеряла з іншим гостем, давнім

другом Дрю, хлопцем на ім’я Нік Андрос.

— Тож учора ввечері ви небагато часу провели з Дрю?

Я похитала головою.

— Я бачила Дрю лише кілька хвилин, то тут, то там. Ми фотографувалися.

Я потяглася по телефон.

Слідчий сказав:

— Я потім подивлюся. Будь ласка, розповідайте далі.

Глибокий вдих.

— Ми щойно встали, щоб іти по десерт, коли розпочалася сварка.

— Що за сварка? — перепитав він байдужим тоном.

— Батьки Дрю сварилися, — пояснила я. — Лілі та Роберт Кавано. Це було

внизу, на пляжі, просто біля сходів.

— Сварилися через?..

— Вартість весілля. Тобто мені так здалося. Якщо врахувати те, що я почула.

Тато Дрю кричав на маму Дрю через те, скільки коштують килимки — ті, якими

вони устелили пісок, — і будинки, які вони винайняли. Дрю намагалася

поговорити з татом, а він почав кричати на неї. Сказав, що вони з мамою — як

ті яблучко та яблунька. Піднявся сходами, Дрю пішла за ним, і тоді я взяла

дещо, щоб випити, і подалася за нею.

— Що саме, щоб випити?

— Два шоти текіли. Склянку води з льодом. Пляшку вина.

Він звів брову.

— Я не знала, що вона схоче, — пояснила я, сподіваючись, що голос у мене

не надто напружений.