Страница 45 из 114
грошей за будь-яких обставин, і, либонь, просто шалена сума, якщо Дарші має
рацію і в «Корпорації Кавано» справді проблеми.
— Та дай мені повісити сукню, — сказала я, вириваючи свою руку в
нареченої.
Я хотіла розкласти речі, обдивитися свою кімнату та відповісти на листи, що
посипалися мені на електронну пошту, щойно я підключилася до вайфаю
«SeaStar» (пароль був — «DrueandStu2020». Бо, звісно, як інакше). Ще я хотіла
зв’язатися з Дарші, яка проводила вихідні на економічному семінарі в Бостоні
— вона присяглася, що записалася туди ще до повернення Дрю в наші життя.
Я не насідала на неї, але було цікаво, чи не шукала Дарші приводу, аби бути
поряд, адже їй здавалося, що мене доведеться рятувати певної миті ще до
закінчення вихідних.
Упевнившись, що ванна кімната з автономною ванною та душем просто неба
така сама люксова, як і решта апартаментів, я розвісила привезений одяг.
«Чула, ви будете у
Vogue
», — написала мені Ліла Такун, додавши купу знаків
оклику та смайликів із сердечками замість очей. До мене також долітали
перешіптування про це, а ще Дрю зі Стюартом змагаються за те, щоб про них
написали в щотижневій колонці «Обітниці» в
Times
.
— Пристрасті киплять, бо завтра ввечері в якогось агента, великого цабе, буде
гейське весілля в Аспені, — зізналася Дрю.
— Думаю, треба казати просто «весілля».
Вона поплескала мене по руці й налила мені келих просеко.
— Ти така люб’язна, — сказала вона. — До зустрічі внизу. Візьмімося за
волосся.
Розклавши решту одягу, я розправила сукню дружки. Дрю, слава богу, не
хотіла, щоб усі її дружки вдяглися однаково. Натомість вона вибрала тканину
— шифон — і цілу низку відтінків, від пісочного до темно-коричневого, від
світло-золотого до шафранового, і запропонувала нам самим добирати фасон.
Коли я дізналася, що більшість дружок шиють сукні на замовлення, то запитала
Лілу, чи готова вона щось таке створити. Ліла охоче погодилася й просто
перевершила саму себе. Крій був простий: виріз сердечком із широкими
бретелями на плечах: щоб руки та верхня частина грудей залишалися
оголеними, а бюст — закритим, ліф із кісточками, який обхоплював тулуб від
грудей до стегон, а під ним розвівалася широка спідниця. Якимось чином Лілі
вдалося позгортати золотаво-рожеву тканину в десятки крихітних складочок, завдяки яким була створена ілюзія руху, тож навіть коли я стояла нерухомо, сукнею все одно пробігали малесенькі хвильки, ніби на ставку від легкого
вітерцю.
— Ти будеш схожа на Венеру, що підіймається з моря, — сказала Ліла, притиснувши руки до серця.
«Я буду схожа на Венеру, що підіймається з-за безкрайого шведського столу»,
— подумала я, не встигнувши зупинити себе. Я не хотіла зациклюватися на
тому, як образила мене Дрю. Мені хотілося вірити, що їй справді шкода і що
ми зможемо із цим упоратися. Я хотіла насолоджуватися цим прекрасним
місцем разом з найліпшою подругою.
З пляжу було чутно, як хтось перевіряє мікрофон на щойно збудованій сцені, а ще заспокійливо плюскотіли хвилі. У грудях вібрувало знайоме хвилювання, захоплене очікування. Пам’ятаю це відчуття ще відтоді, як я була маленькою
дівчинкою і батьки брали мене на пляж — коли рух транспорту
сповільнювався, і я відчувала, але ще не бачила океану, і знала, що насолода
зовсім близько. «Можливо, це буде чудово, — подумала я. — Можливо, я
зустріну чоловіка своєї мрії». Легкий вітерець на обличчі та пів келиха просеко
з бульбашками всередині мене — я відчувала, що ця ніч створена для чудес, створена, щоб закохатися.
Розділ восьмий
Я востаннє розгладила свою сукню дружки, повісила її та надягла ще одне
творіння Ліли: сукню максі на тоненьких бретелях з яскраво-рожевим
квітковим принтом під назвою «Дейзі». Унизу, в салоні краси, Дрю вже сиділа
із заплющеними очима в кріслі, Мінерва клопотала над її обличчям, а ще одна
жінка чаклувала над зачіскою.
— Це ти? — вигукнула Дрю й поплескала по сидінню біля себе. — Ну ж бо,
— сказала вона, — станьмо гарними!
О п’ятій годині я стояла поруч із Дрю на сходах, що вели до пляжу та вечірки, з бездоганним кольором обличчя й зібраним нагору волоссям, і моя нова сукня
тріпотіла від легкого вітру.
— Хіба не дивовижно? — запитала Дрю.
Я кивнула, насправді не добираючи слів. Пляж геть змінився. Пісок був
укритий шарами перських килимів яскравих відтінків — багряного та індиго, золотого, мідного та кремового. Поміж тих килимових композицій були
порозкладані багаття — я нарахувала чотири, три вже палали, а четверте саме
розпалював робітник у формі. Біля багать було понакладано купи ковдр і
вишитих подушок яскраво-рожевого, бірюзового та золотавого кольору — одні
з бахромою, інші оздоблені малесенькими дзеркальцями, а під наметами за
ними стояли довгі фуршетні столи. Повсюди ходили офіціанти з тацями напоїв.
Здавалося, просто на пісок звідкись висипалася частина гарему.
— Бар там, — промовила Дрю. Вона показала в центр пляжу, де стояв щойно
збудований бар, цілком укомплектований і гамірний, а навколо нього півколом
палали гавайські смолоскипи. Вона вказала ще кудись. — Отам готують
лобстерів і молюсків. — Я бачила, як за ширмою метушаться кейтери в білій
уніформі, несучи тарілки з їжею до одного зі столів. — О, почекай, зараз ти таке
побачиш!
«Таке» я побачила, коли ми спускалися на пляж, — це було ліжко. Ліжко
кінгсайз, установлене на вкритий килимом пісок, з вигнутим латунним
узголів’ям, оточене з усіх чотирьох боків вигадливо розвішеною москітною
сіткою, яка гойдалася на вітерці. Ліжко було все білосніжне — від чистісіньких
наволок до пухової ковдри. На покривалі була табличка: «Заброньовано для
молодят». З обох боків ліжка і з узніжжя стирчали палки для селфі — усе
налаштовано, щоб зробити ідеальний знімок. До однієї з них була прикріплена
табличка з нагадуванням про весільний хештег #дрютастю. Ще я помітила
хештег компанії, яка виробляє матраци, і ще один — постачальника білизни.