Страница 4 из 114
. Її письмовий стіл, з-поміж
тих кількох хороших антикварних меблів, придбаних разом з будинком, стояв
у кутку, із закритим ноутбуком у центрі, кинутим під вінтажним плакатом, на
якому в рамці був зображений Париж.
У спальні вона, побачивши, що Ейдан спить, нахилилася, щоб провести
великим пальцем по вигину його щоки. Йому щойно виповнилося чотири, але
він уже почав утрачати ту солодку дитячу пухкість, завдяки якій, обіймаючи
його, вона почувалася так, ніби стискала теплий буханець хліба. Проте шкіра
на його щічці була такою само м’якою, як того дня, коли вона вперше взяла
його на руки. «Мій скарб», — подумала Крістіна, і на очі їй навернулися сльози.
Коли Ейдан щойно народився, а вона була напівбожевільна від самотності й
гормонів, коли в неї боліли шви, а з грудей капало молоко, коли він кричав, вона починала плакати від усього — також і від власної скрути. Особливо від
власної скрути. «Ти сама так вирішила, — нагадував їй батько Ейдана, коли
знаходив час завітати. — У тебе був вибір». Це була правда. Вона зважилася на
це, цілком усе усвідомлюючи, і казала собі, що склянка напівповна, а не
напівпорожня, і що шматочок чужого чоловіка краще, ніж узагалі жодного
чоловіка. Коли вона дізналася, що вагітна, це здалося їй несподіваним
подарунком, майже дивом. Ким вона була, щоб відмовлятися від можливості
дати це життя — чи від того, як те нове життя змінить її власне?
Колись, коли вона ще була з батьком Ейдана, він говорив, що може заради неї
покинути дружину. Вона дозволяла собі уявляти детально їхнє спільне життя
— розкішне, сміливе життя в Нью-Йорку. Але на четвертому році життя Ейдана
вже давно залишила ті фантазії позаду. Вона йому ніколи не вірила, насправді
не вірила. У глибині душі, там, де могла бути чесною із собою, вона завжди
знала, як воно є. Він хотів утечі, веселощів, інтрижок — нічого постійного. Він
ніколи не кинув би своєї дружини та її грошей.
Але в неї був Ейдан. Її принц, її перлина, радість її серця. Навіть якби вони
вдвох голодували на вулицях, вона була б щаслива. Ейдан приносив їй
ромашки та цвіт дикої моркви, затиснуті в брудному кулачку, і відерця
сяйливих морських туфельок, досі з шурхітливим піском на дні. Після сніданку
Ейдан укривав її щоки м’якими, змащеними медом поцілунками та називав
своєю прекрасною мамою.
Одного дня вона повернеться до міста та збере нитки життя, які кинула
позаду. Вона відшукає своїх колишніх редакторів і запропонує їм історії, знову
почне спілкуватися зі своїми давніми друзями й улаштує Ейдана в тамтешню
школу. Можливо, знову закохається, а може, й ні. Але якщо вона зрештою так
і не проживе блискучого життя заможної жінки, яке уявлялося їй у юності, у
неї буде життя, що зробить її щасливою.
Крістіна нахилилася та завела пісню:
— Темної ночі ти, дрозде, співаєш, на зламаних крилах навчися літати, все
життя ти чекав, ця мить мала наста
ти2.
Її історія вже майже добігла кінця, але тієї ночі їй таке й на думку не спало б.
Тієї ночі, сидячи в темній спальні свого сина, із шаллю, накинутою на плечі, дослухаючись до свисту вітру в кутках будинку, вона подумала: «Я навіть
уявити не могла, що можу бути такою щасливою. — І додала: — Так воно все
й мало бути».
__________________________________________________________________
1
Дитяча книжка Роберта Мак-Клоскі. (
Тут і далі прим. пер.
)
2
Рядок з пісні гурту «Бітлз».
Частина перша