Страница 3 из 114
1994 рік
До другого тижня вересня Зовнішній Кейп майже зовсім знелюднів. Туристи
зібрали речі й поїхали додому. Дороги спорожніли, усі покинули розкішні
пляжі. Це було прикро: у вересні океан нарешті вдосталь прогрівся, щоб
купатися, тим паче серпень видався спекотний, а стежки, що звивалися серед
дюн, боліт із журавлиною та поприховуваних чорничних кущів, на яких гарячої
літньої пори рвали найбільше ягід, були спустілі — попри те що кущі були
вкриті стиглими плодами. Вони з Ейданом могли напхати повні кишені, а ще
збирати пляжні сливи з кущів від дому до пляжу. Обидва брали із собою по
металевому відерцю й вигукували: «Дінь! День! Дон!» — як героїня «Чорниць
для Сел
»1,
коли ягідки вдарялася об дно.
«Ти там збожеволієш, — сказав батько, коли Крістіна запитала, чи можна їй
зайняти літній котедж, розташований на краю дюни в Труро. — Там надто
пустельно. Надто самотньо. Нема з ким побачитись, нема чого робити». Але він
їй не відмовив. Минули перші тижні й місяці — і Крістіна навчилася цінувати
самотність, і тишу, і ті скошені промені пообіднього сонця, що зігрівало дошки
підлоги, на яких спав її рудий кіт.
Ті люди з літа роз’їжджалися, і вона могла вибирати місця для паркування на
Коммершел-стріт, коли вони з Ейданом їздили до Провінстауна. Якщо він
добре поводився в продуктовому магазині, купувала йому ріжок морозива в
«Льюїс бразерс» або маласаду в «Португальській пекарні». Вона до найменшої
дрібнички вивчила будинок: як двері розпухають від дощу, як скрипить дах, коли вночі опускаються балки.
Під час грози могла вийти на подібний до палуби ґанок і дивитися, як
блискавка спалахує над водою затоки Кейп-Код, а ще підставляла обличчя
дощу, уявляючи, що стоїть на носі корабля вдвох зі своїм хлопчиком, вони самі
серед бурхливих морів.
Іноді вона саме так і почувалася. Мати її померла, а сестри та брат, найближчі
за віком — на десять років старші за неї, — були незнайомцями, яких вона
бачила лише на свята. Батько був спантеличений, коли Крістіна запитала про
котедж, а тоді розлютився, дізнавшись про причину.
— Тату, я вагітна, — повідомила вона.
Обличчя його зблідло, потім зайшлося нездоровими червоними плямами. Без
жодного звуку ворушачи губами, він витріщив очі.
— І я залишу дитину. Сама її виховуватиму.
Коли він, лютуючи, допитувався, чия то дитина, Крістіна просто казала:
«Моя». Він кричав на неї так, що з губ летіла слина, вимагаючи, щоб вона
назвала ім’я чоловіка, перед яким розсунула ноги, бо жадав дізнатися, чиєю
повією вона була. Він обізвав її всіма словами, які вона очікувала почути, і ще
кількома, які її здивували. Мовив: «Ти розбила мені серце», — але вона не
видавала жодного звуку, мовчазна й нерухома, доки він кричав і погрожував.
Зрештою він поступився — вона знала, що так воно й буде.
— Чудово. Йди. Насолоджуйся цим на повну, — пробурмотів він і простягнув
їй ключі та список телефонних номерів — наглядача й сантехніка, сміттяра й
хлопця, який стежив за роботою печі.
Вона пробула в Бостоні аж до пологів, а потім, щойно шви позаживали, поїхала разом з дитиною до Труро Трасою 6, яка, звиваючись і звужуючись, бігла через міст у Сендвічі до Гіанніса, повз Денніс і Брюстер, Гарвіч і Орлеан, Істам і Велфліт, а тоді до Труро, перетворюючись на розбиту ґрунтову стежку, яка закінчувалася біля кручі, де й стояв їхній будинок. Вона хвилювалася, що
Ейдан буде дорогою непокоїтися чи плакати, але він сидів, не засинаючи, у
своєму автокріслі, як стара мудра сова, з розплющеними очима, доки вони
підстрибували на вибоїнах і паркувалися на клаптику трави перед котеджем.
— Ми вдома, — сказала вона, підіймаючи його на руки.
Йому було всього три тижні, але їй здавалося, що він розуміє.
Будинок був не надто розкішний. Літня хатина, без центрального опалення, з
протимоскітними сітками на вікнах, у кухні не було посудомийної машини, а у
ванні — лише ручна насадка, що правила за душ. Оселя з потертими
простирадлами, розкомплектованими серветками та кухонними шафами, повними надщерблених уживаних кухлів і келихів із гаражних розпродажів, —
нічого подібного до шикарних, просторих літніх палаців, які почали високо на
дюнах будувати багаті люди, що відкрили для себе Труро. Крістіні було
байдужісінько. Вона обожнювала кожну недосконалу частинку котеджу.
Ненайвища якість і тиша — саме це й було їй потрібно після Нью-Йорка. Хоч
батько й застерігав — вона знайшла кількох друзів, і ті допомогли утеплити
стіни й навчили затикати металевою стружкою діри, у яких щозими селилися
мишачі сім’ї. Вона придбала обігрівачі, багатошарові плетені бавовняні
килимки для скрипучої дерев’яної підлоги та важкі вовняні ковдри на ліжка.
Знаходила можливості отримувати необхідні їй речі, обмінюючи сортові
помідори на банки меду та дрова, пишучи весільні обітниці в обмін на
кашемірову ковдру, перевіряючи приватні оголошення за світло-блакитну
вазочку з вузьким горлом. Вона зробила літній будиночок домівкою і створила
для себе та свого сина життя, сповнене рутини й ритуалів. Вівсяні пластівці на
сніданок, з медом із великої круглої дерев’яної ложки, вишневий фруктовий лід
із
Jams
після дня на пляжі, три історії перед сном — дві з книжок і одна
вигадана.
Того вечора, коли Ейдан заснув, Крістіна загорнулася в м’яку кашемірову
шаль з бахромою, налила келих вина та босоніж вийшла через двері на ґанок, щоб послухати вітер. У темряві з моря дув сильний бриз, аж трохи крижаний.
Того дня було трохи за двадцять градусів, досить тепло, щоб купатися, але вітер
здавався їй зимним.
Повернулася всередину, через захаращену кухню, повз ряди банок для
консервування, у які вона вранці, доки Ейдан був у дитсадку, накладала
помідори, зелену квасолю та огірочки, що їх виростила сама, через вітальню з
вигнутими книжковими полицями, повними вицвілих, набряклих від води
книжок у м’яких обкладинках, і з плетеними кошиками, де лежали Ейданові
Lego
та конструктори з крихітних колод
Lincoln Log