Страница 4 из 20
— Чому ти на мене так дивишся? Огастас ледве всміхнувся.
— Тому що ти гарна. Мені подобається дивитися на гарних людей, і деякий час тому я вирішив не позбавляти себе простих радощів буття.
Запала коротка пауза, яку нарешті порушив Огастас.
— Надто ж після того, як ти гарно довела, що все закінчиться забуттям і все таке. Ти — як Наталі Портман Наталі Портман з фільму "V означає вендета". Короткострижена вродливиця не визнає авторитетів і несамохіть закохується в хлопця, від якого самі проблеми. Це ж твоя біографія, наскільки я розумію.
— Гаразд, — погодилась я. — Перегляну.
— Ні, зі мною. У мене вдома, — сказав він.
— Ми ж зовсім мало знайомі, Огастасе Вотерс. А ну ж бо ти маніяк з сокирою?
— Щира правда, Гейзел Грейс, — кивнув він, обігнав мене, з прямою спиною, випроставши плечі у своїй плетеній тенісці. Він лише трохи накульгував на праву ногу, але ступав упевнено і рівно — на протезі, як я зрозуміла.
Я повільно рушила за Огастасом нагору, поступово відстаючи: сходи не в компетенції моїх легень.
Із серця Ісуса ми вийшли на стоянку; весняне повітря ідеально холодило, а пообіднє сонце у своїй згубності було просто божественним.
Мами на стоянці я не побачила, а це було незвично — вона майже завжди мене чекала.
Поки Гейзел чекала маму, Огастас взяв у зуби цигарку. Дівчину це обурило: людина, яка хворіла на рак, віддає гроші тютюновій компанії в обмін на можливість набути інший різновид раку.
Мене охопило дивне почуття — зсередини підіймалося розчарування впереміш з обуренням. Я навіть точно не поясню його, скажу лише, що воно було потужне; мені кортіло поцілувати Огастаса Вотерса і поміняти свої легені на інші, які хочуть працювати легенями. Отак і стояла на краю тротуару в своїх кедах, прикута до візка з кисневим балоном, мов каторжник до ядра, і в ту мить як мама вже під'їжджала, я відчула, як хтось ухопив мене за руку.
Руку я висмикнула, але обернулася.
— Вони не вбивають, якщо їх не запалювати, — сказав Огастас, коли мама загальмувала біля узбіччя. — А я в житті жодної не запалював. Це метафора, ось дивися: ти тримаєш у зубах смертельно небезпечну річ, але не даєш їй можливості виконати своє смертельне призначення.
— Метафора? — засумнівалася я. Матінка чекала, не вимикаючи двигуна.
— Метафора, — підтвердив Огастас.
— Ти вибираєш лінію поведінки на підставі метафоричного резонансу... — почала я.
— О так; — всміхнувся він. — Я вірю в метафору, Гейзел Грейс. Обернувшись до авта, я постукала по шибці. Вона поїхала вниз.
— Я йду в кіно з Огастасом Вотерсом, — сказала я. — Будь ласка, запиши для мене кілька серій "Топ-моделі".
РОЗДІЛ ІІ
Гейзел розповіла Огастасу, що у тринадцять років у неї виявили рак щитовидки на четвертій стадії. Метастази поширилися на легені, які почали наповнюватися рідиною. Дівчина потрапила в експериментальну групу, де лікували фаланксифором. І метастази перестали рости, але легені так і не запрацювали. Дівчина навчається в Громадському коледжі. У домівці хлопця, якого батьки звали Гасом, скрізь були якісь повчання, які звалися "підбадьореннями": "Домівка там, де серце" тощо. Гейзел і Гас спустилися в підвал, щоб подивитися фільм. Дівчина помітила на поличці статуетки баскетболістів: хлопець захоплювався баскетболом, поки йому не ампутували ногу. Гас поцікавився, чим Гейзел захоплюється. Дізнавшись, що вона любить читати, поцікавився улюбленою книжкою.
Моя улюблена — з великим відривом — це "Царська неміч", але я не хочу говорити про неї людям. Іноді прочитаєш книжку, і вона наповнює тебе майже євангелічним запалом, аж гадаєш, що зруйнований світ ніколи не відновиться, поки все людство її не прочитає. Існують твори на кшталт "Царської немочі", про які не хочеться говорити вголос: це книжки настільки особливі, рідкісні та твої, що сказати про свої уподобання здається зрадою.
Це навіть не блискуче написаний твір. Просто автор, Петер Ван Гаутен, немовби дивним чином зрозумів мене. "Царська неміч" — моя книжка, так само як моє тіло — це моє тіло, а мої думки — це мої думки.
Зважившись, я сказала Огастасові:
— А улюблена, либонь, "Царська неміч".
— Я прочитаю цю моторошну книжку з нудною назвою, —посміхнувся Огастас, — у якій навіть немає штурмовиків, — пообіцяв він. Я відразу пошкодувала про свою відвертість. Огастас обернувся до стосу книжок на тумбочці біля ліжка. Взявши одну, в м'якій обкладинці, він заніс над нею ручку і написав присвяту на титульному аркуші, кажучи:
— Все, про що я прошу навзамін, — прочитай цей блискучий роман за мотивами моєї улюбленої відеоігри.
Він подав мені книжку "Ціна світанку". Я зі сміхом узяла її. Наші долоні затрималися на книжці, зіткнулися, й Огастас узяв мене за руку.
— Холодна, — сказав він, притиснувши палець до мого блідого зап'ястя.
Це не холод, а брак кисню, — сказала я.
The Hectic Glow.
Страх як люблю, коли ти говориш як медичка, — Огастас підвівся і потягнув мене за собою; він не відпускав моєї руки, поки ми не підійшли до сходів.
Фільм ми дивилися, сидячи на канапі за кілька Дюймів одне від одного. Почуваючись геть як у середній школі, я поклала долоню на канапу між нами, натякаючи — я не від того, щоб він узяв мене за руку, але він навіть не спробував. За годину після початку фільму увійшли його батьки і принесли нам енчилади, які ми з'їли просто сидячи на канапі, й вони і справді виявилися дуже смачними.
Фільм був про героя в масці, що мужньо гине за Наталі Портман, тією ще лярвою, яка не мала нічого спільного з моїм набряклим від стероїдів обличчям.
Коли пішли титри, Огастас сказав:
— Класно, правда?
— Класно, — погодилася я, хоча так не вважала. Це фільм для хлопців. Не розумію, чому вони хочуть, щоб нам подобалися їхні фільми. Ми ж не хочемо, щоб їм припало до вподоби жіноче кіно. — Мені додому час. Зранку лекція.
Я сиділа на канапі, поки Огастас шукав ключі. Його мати, підсівши до мене, мовила:
— Мені воно дуже подобається, ні?
Я зловила себе на тому, що витріщаюся на підбадьорення над телевізором, де зображено янгола з підписом "Без болю як пізнати радість?"
(Це давній аргумент у галузі Міркувань Про Страждання, його дурість і банальність доведено вже століття тому; обмежуся нагадуванням, що існування броколі жодним чином не впливає на смак шоколаду).
— Так, — сказала я. — Гарна думка.