Страница 13 из 20
Сходинок було чотирнадцять. Я думала про людей за мною, переважно дорослих, які розмовляли різними мовами, і згоряла від ніяковості, почуваючися привидом, який водночас і заспокоює, і лякає, аж нарешті я опинилася в порожній кімнаті та притулилася до стіни, і мізки повторювали легеням: все о'кей, все о'кей, заспокойтеся, все о'кей, — а вони відповідали мозку: о Боже, ми тут помираємо. Я навіть не бачила, як Огастас піднявся нагору, але він підійшов, утер чоло і сказав:
— Ти чемпіон.
Постоявши кілька хвилин, притулившись до стіни, я змогла перейти в сусідню кімнату, в якій Анна мешкала разом з дантистом Фріцом Пфефером. Кімнатка була крихітна, без меблів. Неможливо було здогадатися, що тут хтось мешкав, якби не ілюстрації з журналів і газет, які Анна розклеїла на стіні і які тут так і залишилися.
Ще одні сходи вели в кімнату, де мешкала родина Ван Пелсів, крутіші за попередні, ще й вісімнадцять сходинок завдовжки — уславлена драбина. Ставши на порозі, я окинула їх поглядом і зрозуміла — не подужаю, але єдина дорога звідси вела нагору.
— Гайда назад, — сказав позаду мене Гас.
— Все о'кей, — тихо відповіла я. Це дурня, але мені здавалося, що я зобов'язана їй — Анні Франк, я маю на увазі, — адже вона мертва, а я ні, адже вона сиділа тут мишкою, не піднімала жалюзі, все робила правильно і все одно загинула, і тому я повинна піднятися сходами і побачити інший світ, у якому вона прожила кілька років, перш ніж по неї прийшло гестапо.
По східцях я дерлася, як маленька дитина, повільно, щоб можна було звести дух нагорі, перш ніж зомлію. Зусібіч у свідомість заповзала чорнота, а я знай плуганилася нагору крутими східцями. Нарешті я здолала їх, в очах тьмарилося, мене нудило; м'язи рук і ніг беззвучно волали, вимагаючи кисню. Спиною по стіні я осіла на підлогу, тіпаючись від вологого кашлю. Наді мною була пригвинчена порожня вітрина, і я дивилася крізь скло на стелю, силкуючись не знепритомніти.
Лідавей присіла навпочіпки біля мене, мовивши:
— Ти вже нагорі, все позаду.
Я кивнула. Я заледве усвідомлювала, що всі тривожно поглядають на мене, а Лідавей тихо говорить з ними спершу однією мовою, потім іншою, потім ще іншою, а Огастас стоїть поруч і гладить мої коси.
За часину Лідавей з Огастасом допомогли мені підвестися, і я побачила, що ж захищала скляна вітрина: позначки на шпалерах про те, як росли діти, що мешкали тут: дюйм по дюйму доти, доки рости перестали.
Помешкання Франків тут закінчувалося, але ми й далі були в музеї — в довгому вузькому коридорі висіли фотографії кожного з восьми мешканців флігеля й опис: як, де і коли вони померли.
— Єдиний з усієї родини, хто пережив війну, — сказала Лідавей, показуючи на батька Анни, Отто. Говорила вона неголосно, ніби в церкві.
— Він не війну пережив, — уточнив Огастас. — Він пережив геноцид.
— Правильно, — погодилася Лідавей. — Не уявляю, як далі жити без рідних. Просто не уявляю.
Коли я читала про кожного з сімох померлих, я думала про Отто Франка, якого вже ніхто більше не називав татом, — йому лишився тільки Аннин щоденник замість дружини і двох дочок. Наприкінці коридору була величезна книжка, де містилися імена 103 000 загиблих у Нідерландах під час голокосту (як свідчила табличка на стіні, вижили тільки 5 000 з депортованих нідерландських євреїв. 5 000 Отто Франків). Книжка була розгорнута на сторінці з іменем Анни Франк, але мене вразило, що відразу за нею йшли чотири Арони Франки. Чотири. Чотири Арони Франки без присвячених їм музеїв, без сліду в історії, без когось, хто плакав би за ними. І я подумки вирішила молитися за чотирьох Аронів Франків, поки житиму. (Може, комусь і потрібно вірити у правильного всемогутнього Бога, щоб молитися, але не мені).
Коли ми дійшли до кінця кімнати, Гас зупинився і запитав:
— Як ти, о'кей? Я кивнула.
Він показав на світлину Анни.
— Найприкріше, що вони мало не врятувалися, розумієш? Вона загинула за кілька тижнів до звільнення країни.
Лідавей відійшла на кілька кроків подивитися відеофільм. А я взяла Огастаса за руку, і ми перейшли в наступну залу. Це було горище під гострим дахом, і тут містилося кілька листів Отто Франка, які він писав різним людям під час багатомісячних пошуків своїх дочок. На стіні посеред кімнати демонструвався відеозапис виступу Отто Франка. Говорив він по-англійському.
— А лишилися ще нацисти, щоб я зміг їх відшукати і віддати до суду? — запитав Огастас, коли ми схилилися над вітринами, щоб прочитати листи Франка й відповіді на них, де мовилося, що ні, ніхто не бачив його дітей після визволення міста.
— Мені здається, всі вже померли. Але нацисти не мали монополії на
зло.
— Авжеж, — мовив він. — Ось що нам треба зробити, Гейзел Грейс: ми повинні об'єднатися в команду і карати зло, захищаючи слабких і допомагаючи тим, хто в небезпеці.
Хоча це була його мрія, а не моя, я поставилася до неї поблажливо. Зрештою, так само поставився Гас і до моєї мрії.
— Безстрашність буде нашою секретною зброєю, — сказала я.
— Легенди про наші звитяги житимуть, поки на землі звучатиме людський голос, — виголосив він.
— І навіть потім, коли роботи відмовляться від людської жертовності та співчуття, нас пам'ятатимуть.
— І сміятимуться механічним реготом над нашою мужньою дурістю, —підхопив Гас. — І в металевих серцях народиться бажання жити і померти, як і ми: під час героїчної місії.
— Огастасе Вотерс, — сказала я, дивлячись на нього і думаючи, що недобре цілувати когось у будинку Анни Франк, але потім вирішила, що цілувала ж Анна Франк когось тут і їй, напевно, сподобалося б, якби її будинок перетворився на місце, де закохуються юні каліки, яким уже ніхто не допоможе.
"Мушу сказати, — з акцентом говорив англійською Отто Франк у відеофільмі, — що я був здивований глибиною Анниних думок".
І ми поцілувалися. Моя рука відпустила візок з киснем і пригорнула Гаса за шию, а він стиснув мене за талію, змусивши підвестися навшпиньки Коли його розтулені вуста торкнулися моїх, я відчула, що задихаюся, але по-новому, приємно. Все навколо нас зникло, і я на мить полюбила своє тіло: ця поточена раком клітка, яку я тягаю кілька років, раптом здалася мені вартою зусиль, і легеневих дренажів, і периферійних венозних катетерів, і навіть метастазів — нескінченної зради з боку власного організму.
"Це була зовсім інша Анна, не та дочка, яку я знав. Таких почуттів вона ніколи не виявляла", — казав Отто Франк.
Поцілунок тривав вічно, а Отто Франк за моєю спиною говорив і говорив.