Страница 12 из 20
Гейзел дуже нервувала перед зустріччю Петером Ван Гаутеном. Але письменник відмовився зустрічатися з Гейзел і Гасом. Але Лідавей примусила його прийняти відвідувачів. В кімнаті Гейзел помітила два великі сміттєві мішки, заповнені листами від шанувальників, які письменник не читав, бо жахливо боявся. Петер Ван Гаутен усіляко ухилявся від розповіді про подальшу долю персонажів його роману і навіть відрікся від нього. Він сказав, що сподівався, що хвора дівчинка не зможе перелетіти через океан, тому вирішив дати їй якусь розраду. Щодо роману, то він складається з рядків на папері; і його персонажі не повинні мати життя за межами цих рядків. Вони перестали існувати в ту мить, коли роман закінчився. Гейзел найбільше цікавила подальша доля матері Анни. Петер Ван Гаутен почав ображати дівчину і назвав її невдалим експериментом з мутацій. Обурена Лідавей оголосила, що звільняється з посади, а Гейзел вимагала лише одного — сказати, вигадати, що стане з матір'ю Анни.
Я не можу кулею вилетіти з приміщення, але ми швидко спустилися східцями, причому візка тримав Огастас, і рушили назад до "Філософа" нерівним хідником, брукованим прямокутними цеглинами. Вперше після історії з гойдалкою я заплакала.
— Гей, — сказав Огастас, обійнявши мене за стан. — Гей, усе гаразд... —(Кивнувши, я втерла сльози). — От виродок... — (Я знову кивнула). — Напишу я тобі епілог, — пообіцяв Гас. Я заплакала ще дужче. — Обов'язково напишу, — повторив він. — І краще, ніж цей п'яничка. У нього мозок уже як швейцарський сир. Він навіть не пам'ятає, що колись написав книжку. Я можу написати вдесятеро кращу історію. У мене в романі буде кров, тельбухи і висока жертовність, суміш "Царської немочі" і "Ціни світанку". Тобі сподобається.
Я кивала, силкуючись усміхнутися, а він мене пригорнув дужими руками до м'язистих грудей, і я трохи намочила слізьми його теніску, але незабаром змогла говорити.
— Я змарнувала твоє бажання на цього виродка, — пробурмотіла я йому в груди.
— Гейзел Грейс, ні. Мушу погодитися, що ТИ витратила моє єдине Бажання, але не на нього. Ти витратила його на нас.
Ззаду почулося швидке цок-цок високих каблучків. Я обернулася. Лідавей, з розмащеною по щоках косметикою, шокована ситуацією, бігла за нами по тротуару.
— Ходімо в будинок Анни Франк, — запропонувала вона.
— Я нікуди не піду з цим чудовиськом, — заперечив Огастас.
— А його ніхто й не запрошує, — сказала Лідавей. Огастас обіймав мене, у захисному жесті поклавши долоню мені на щоку.
— Не думаю... — почав був він, але я перебила:
— Ходімо, певна річ.
Мені, як і раніше, кортіло почути відповіді від Ван Гаутена. Але це не все. Лишилося всього два дні в Амстердамі з Огастасом, і я не дозволю тому жалюгідному старому все зіпсувати.
У Лідавей був громіздкий сірий "фіат" з мотором, торохтіння якого нагадувало захоплений вереск чотирирічної дівчинки. Ми їхали вулицями Амстердама, й Лідавей знай перепрошувала.
— Мені дуже прикро. Цьому нема пробачення. Він просто хворий, —казала вона. — Я думала, зустріч з вами йому допоможе: він відчує, що його роман вплинув на реальні долі, але... Мені дуже, дуже прикро. Це просто ганьба.
Ні я, ні Огастас не озивалися. Я сіла на задньому сидінні, за Огастасом, і поклала руку між бічною стінкою машини й Огастасовим сидінням, сподіваючись намацати його руку, але так і не намацала. Лідавей вела далі:
— Я працювала у Петера, бо вважала його генієм, і оплата добра, але поступово він перетворився на чудовисько.
— Мабуть, він непогано заробив на своєму романі, — помовчавши, зауважила я.
— О ні-ні, справа не в цьому. Він же Ван Гаутен, — сказала Лідавей. — У сімнадцятому столітті один з його пращурів відкрив спосіб змішувати какао з водою. Частина Ван Гаутенів давно перебралася в Сполучені
Штати, Петер — їхній нащадок, але після виходу роману він повернувся в Нідерланди. Він — ганьба для своєї великої родини.
Мотор вереснув. Лідавей перемкнула передачу, і ми рвонули мостом понад каналом.
— Це обставини, — пояснила вона. — Обставини зробили його таким жорстоким, адже він від природи не лихий. Але такого, як сьогодні, я не очікувала... коли Петер казав оті жахливі речі, я не могла повірити. Мені дуже, дуже прикро.
Паркуватися довелося за квартал від музею Анни Франк, і поки Лідавей стояла в черзі по квитки, я сиділа, спиною прихилившись до маленького деревця, й дивилася на пришвартовані човни на каналі Принсенграхт*. Огастас стояв наді мною, неквапливо тягаючи по колу візок з кисневим балоном і спостерігаючи, як крутяться коліщатка. Я хотіла, щоб він присів поруч, але знала, що йому важко сідати і ще важче підводитися.
* "Канал принца" (нід.), названий на честь Вільгельма Оранського.
— О'кей? — запитав він, глянувши на мене згори вниз. Стенувши плечима, я поклала долоню йому на литку. Це був протез, але я не прибрала руки. Гас і далі дивився на мене.
— Я хотіла... — почала я.
— Знаю, — відгукнувся він. — Знаю. Схоже, світ і справді не фабрика з виконання бажань.
На це я легенько всміхнулася.
Повернулася Лідавей з квитками, але її тонкі губи були схвильовано стиснуті.
— Там немає ліфта, — попередила вона. — Я дуже перепрошую.
— Пусте, — заспокоїла я її.
— Так, але там багато сходинок, — заперечила вона. — Крутих сходинок.
— Пусте, — повторила я. Огастас почав щось говорити, але я перебила: — Все гаразд, я впораюся.
Ми почали з кімнати з відеофільмом про євреїв у Нідерландах, про вторгнення нацистів і родину Франків. Потім піднялися в будинок над каналом, де Отто Франк провадив свій бізнес. Піднімалися ми повільно — і я, і Огастас, — але я почувалася сильною. Незабаром я дивилася на знамениту книжкову шафу, що за нею ховалися Анна Франк, її сім'я і ще чотири людини. Шафа була відчинена, і за нею виднілися вузькі східці, якими можна піднятися тільки по одному. Навколо були й інші відвідувачі, я не хотіла нікого затримувати, але Лідавей сказала: "Прошу у всіх трохи терпіння", — і я пішла нагору. Лідавей несла мого візка, Гас ішов позаду.