Страница 41 из 201
Глава 24
РОЗДІЛ 13
ЕЗМІРА
«Нічній Привид» дрейфував по хвилях, тихий, як могила. Езміра лежала розкинувшись на дерев'яній палубі, її чорне, як північ, волосся розвівалося навколо неї, а холодне нічне повітря впивалося в шкіру. Над нею палали зірки, їхнє світло відбивалося в чорному, як чорнило, морі, що оточувало її корабель з усіх боків.
Минуло майже три дні, відколи вона втекла з замку й спустилася до річки, що вела до моря, дозволивши течії віднести її до корабля, оскільки вона не могла перетворитися. Було так, ніби навіть без доступу до своєї сили море захищало її й самостійно вело до безпеки.
Рана в боці пульсувала, краї пекли там, де куля з велсініту пробила її наскрізь. Їй довелося витягнути кулю з м’яза стегна своїми кігтями, нога була майже непрацездатною, а тіло не могло загоїтися. Навіть зараз вона відчувала, як щось все ще звивалося в її крові, чинячи опір спробам організму вивести це. Це було неприродно й агресивно.
Вона стиснула щелепи, повільно видихаючи, ігноруючи гострий біль. Її пальці стиснулися на палубі, кігті впивалися в розщеплене оніксове дерево.
Дрейвін
допоміг
їй, і вона, чорт забирай, ненавиділа його за це. Він витягнув її в безпечне місце, ризикнувши заради неї всім, тоді як вона хотіла лише одного — щоб він потонув у власному вогні.
Її розум працював на повну, намагаючись з’ясувати, чому він взагалі це зробив. Вона відчайдушно намагалася вигнати цю думку з голови. Наскільки вона знала, це було через почуття провини. Провини за те, що якби не його вчинок, нічого з цього не сталося б.
Зараз їй потрібно було триматися за гнів. Попереду ще було так багато справ, а розправа з Роу була лише початком її плану. Езміра намагалася бути доброю протягом останніх кількох місяців. Намагалася бути тією людиною, якою її вважав Джак. Тією, якою Дрейвін змусив її повірити, що вона є… або могла б стати.
Але єдине, що в неї залишилося, — це лють. На Роу, на богів, на всіх, хто перейшов їй дорогу і залишився живим, тоді як вона — ні.
Будь-яка іскра м’якості, що існувала раніше — будь-яка частина її, що затремтіла, коли Дрейвін ніс її тіло крізь полум’я — була мертвою.
Її батько помер, боги ховалися за своєю завісою, а брати Роу все ще дихали. Це була єдина правда.
Езмірі не залишилося нічого, крім помсти, і вона доведе її до кінця.
— Каліпсо
? — Вона заглянула в себе, закликаючи її, але зустріла лише тишу.
Езміра не отримувала відповіді з того моменту, як влучила остання куля, відібравши те, що залишилося від її сили. А разом із нею — і Каліпсо.
Корабель хитався під нею, ніби погоджуючись, а води самі рухалися, щоб провести її додому.
Додому.
Чи це тепер був Мейрініс? Колись єдиним місцем, яке здавалося домом, була прогнила, заплямована сіллю палуба, на якій вона зараз лежала. Але зараз, без своєї команди — без їхніх постійних суперечок, сміху та пильних очей — навіть «Нічний Привид» здавався порожнім. І вона була зовсім сама.
Думки про її екіпаж не давали їй спокою. Про чоловіків, які пішли за нею в глибини тієї печери у пошуках Мейрінісу. Вона сумувала за Джаком, Реном і Рівеном та їхніми дратівливими жартами. За тими невеликими репліками, які вони кидали їй, лише щоб перевірити, чи поведеться вона на їхню приманку. Боги, вона віддала б усе, аби знову прослухати одну з лекцій Джака.
Колись вона думала, що віддає перевагу самотності, і лише зараз зрозуміла, що насправді ніколи не була самотньою. Не повністю.
Хоча вона була самотньою у своїй магії та расі, вона була оточена любов’ю протягом усього свого існування. Пірати, звісно, мали цікавий спосіб її виявляти, але їй довелося втратити свою команду, щоб усвідомити, що саме це вони й мали. Сімейну любов одне до одного.
Їм навіть не довелося разом воювати у справжній війні. Езміра завжди розправлялася з будь-якою загрозою одним клацанням пальців, і тепер вони заплатили за це найвищу ціну. Вона навіть не бачила їх у палаці, ніяких слідів їхнього перебування. Можливо, вони й не доїхали до Лефайріну після того, як їх захопили.
Вона придушила біль, що загрожував піднятися в грудях.
І тоді в її голові мимоволі спливло інше ім’я.
Елоувінн
.
Вона стиснула щелепи й підвелася на ноги. Вона досі не розуміла, як ельфійка змогла одним лише поглядом викривити її свідомість, замкнувши в кошмарі, з якого вона не могла вирватися.
Езміра сперлася на поручні корабля, дивлячись на безкрайню гладь темної води. Вітер смикав її волосся, розвіваючи його навколо обличчя, коли вона різко видихнула.
Вона ніколи раніше не зазнавала атак зсередини власної голови.
Найгірше було те, що вона навіть не знала про це. Езміра й не усвідомлювала, що її реальність спотворюється, перетворюючись на щось несправжнє, хоча вона й не могла цьому опиратися. Це позбавило її контролю, її волі. І це її жахало.
Чи так само почувалися вони?
Люди, яких вона співом відправляла на смерть, ті, чиї розуми вона підкоряла своїй волі лише одним поглядом. Чи відчували вони ту саму безпорадність, коли вона тягнула за нитки, сплітаючи їхні думки в щось, чому вони не мали сили протистояти? Чи усвідомлювали вони десь у глибині душі, що з ними відбувається, але були нездатні чинити спротив?
Ця думка турбувала її так, як ніщо інше.
Езміра зітхнула і відвернулася від води. Раніше їй було байдуже. Вони були лише дурнями, які стали жертвами її сили, і це була ціна за те, що перейшли їй дорогу. Ціна за
слабкість
.
Але тепер… тепер вона сама стала її жертвою.
Чи робило це
її
слабкою?
Ні
. Ні. Вона не була слабкою. Вона була, чорт забирай, богинею.
Серіна повинна дізнатися, що сталося і що саме з’ясувала Езміра. І сама думка про зустріч із сестрою змусила вузол тривоги скрутитися десь глибоко в животі.
Езміра змогла підняти їхнє королівство з глибин лише завдяки власному гніву та волі, а тепер вона
знову
зазнала поразки. Вона не лише потрапила в психічну пастку ельфійської магії, а й отримала кілька поранень. Причому саме від велсініту.
Як Лефайрін взагалі зміг роздобути стільки цього каменю? Здавалося, щоразу, коли вона озиралася, вони вже створювали нову зброю з каменю, що містив кров їхнього Божества. Їй потрібно було знайти джерело. Хоча б для того, щоб знищити його, перш ніж вони знайдуть спосіб знищити її.
Корабель хитався під нею, коли вдалині з’явилися обриси Мейрініса, його високі шпилі, осяяні примарним сяйвом місяця.