Страница 30 из 201
Глава 20
РОЗДІЛ 9
ДРЕЙВІН
Дрейвін стояв біля підніжжя помосту, міцно схрестивши руки на грудях. Його щелепа стиснулася так сильно, що аж боліла.
Шеренга мешканців Лефайріну тягнулася вздовж усієї тронної зали, кожен чекав своєї черги, щоб вклонитися перед своїм королем і піднести дари — будь-які залишки, які вони могли пожертвувати. Прикраси, що передавалися з покоління в покоління, вишукані тканини, ящики з їжею, яку вони, ймовірно, не могли собі дозволити віддати.
Король ледь кидав на них погляд, киваючи деяким, а від інших відмахувався, наче від мух, якщо вони не принесли чогось, що він вважав гідним.
Дрейвін був обурений. Він бачив це в їхніх очах — порожній погляд людей, яким більше не було що дати. Людей, які знали, що відмовитися не можна, що приховування навіть найменшої дрібнички матиме наслідки.
Тепер ти зрозумієш, що таке бути безпорадним, і засумніваєшся в тому, як ти міг думати, що ти і твій король можете жити так розкішно, даючи так мало своєму народу.
У його голові лунали слова Езміри з вечора балу. Його пальці сіпнулися, м’язи на шиї напружилися.
На протилежному боці помосту його брат стояв у суворій тиші, з обличчям, твердим як камінь. Але Дрейвін знав, що під ретельно складеною маскою Атласа ховалося занепокоєння.
Дрейвін провів усе своє життя, намагаючись ігнорувати те, чим
насправді
була корона. Виправдовував це, відвертався, коли було легше вдавати, що він не бачить.
Але більше так не буде.
Король сидів на троні, вдаючи байдужість, коли до нього підійшов ще один тремтячий чоловік. Старий рибалка, зігнутий від років важкої праці, тремтячими руками підніс перлове намисто.
Атлас взяв його у чоловіка і підніс до короля. Той схопив його, оглянув упродовж ледь помітного миті, а потім дозволив йому вислизнути з пальців і з гучним брязкотом впасти на кам’яну підлогу.
— Недостатньо, — буркнув король, відмахуючись.
Обличчя чоловіка зблідло від жаху.
Цей клятий виродок.
У Дрейвіна щось зламалося, і він зробив крок на помост, відчуваючи, як у долонях кипить жар.
— Ти сидиш тут і забираєш у них, ніби маєш право на їхні страждання, — процідив він крізь зуби, голосом настільки тихим, що чули лише вони.
Його батько ледь повернув голову.
— Наступний! — оголосив він.
Рибалка все ще стояв на колінах, його обличчя зблідло, і він поспішно збирав перлини, що розсипалися по сходах і підлозі. Вартові оточили його з обох боків і підняли на ноги, поки чоловік схлипував, а потім потягли його назад у чергу і до дверей.
Дрейвін відчув, як стиснулося серце.
— Ти кажеш, що вони тобі винні десятину, але за
що
? — Він вказав на побитого чоловіка, якого витягали геть, на людей у черзі, які з острахом тримали свої пожертви. — За захист? За безпеку? Ти їх обкрадаєш і залишаєш ні з чим. Як довго, на твою думку, вони це витримають, перш ніж зламаються? Твоя поведінка спричинить, бляха, повстання!
Король повільно й втомлено зітхнув.
— Слідкуй за язиком.
Полум’я лизнуло кінчики пальців Дрейвіна.
— Або що? — презирливо запитав він. — Ти знову кинеш мене до підземелля? Вб’єш мене, як ти вбив…
—
Досить
, — попередив Атлас, стискаючи зуби. Його вираз обличчя був ретельно нейтральним, але погляд його очей ніби благав Дрейвіна відступити. — Зараз
не
час і
не
місце для цієї розмови.
Дрейвін повернувся до брата, важко дихаючи.
— Тоді коли? Коли ми поговоримо про те, як він править з жадібністю та жорстокістю? Про те, що він зробив і продовжує робити?
По рядах прокотилася хвиля шокованих шепотів, і вартові витягли мечі, наказуючи всім замовкнути.
Варіс тихо свиснув, стоячи поруч із королем, з самовдоволеною посмішкою, як завжди.
Атлас зробив крок до Дрейвіна, його голос тепер ледь перевищував шепіт.
— Якщо ти хочеш прожити достатньо довго, щоб щось із цим зробити, то заради Айри, Дреє, заткнися, поки в тебе ще є язик.
Ці слова дещо вгамували гнів Дрейвіна, хоча б тому, що він знав: у них є частка правди. Він стиснув щелепи, змушуючи себе відступити, даючи вогню вгасати, а не вириватися назовні.
Однак погляд у очах їхнього батька змусив його засумніватися, чи варто ризикувати.
Король Роу нетерпляче зітхнув і нахилився вперед на троні.
— Ви що, всі, чорт забирай, оглухли? Я сказав:
наступний
!
Пролунав шурхіт обладунків, і вартові вивели вперед стару жінку, чиє худе тіло тремтіло під важким, пошарпаним плащем. Вона рухалася повільно, а її вузлуваті руки трималися за складки тканини. Шепіт у залі стих, коли придворні нахилилися вперед, заінтриговані кволою постаттю, що тепер стояла перед помостом.
Дрейвін примружив очі, дивлячись на жінку, а волосся на потилиці встало дибки, коли вона наблизилася до них.
— Ну що? Говори, старухо, — наказав король. — Що ти принесла на десятину?
Жінка підняла голову, і під тінями її каптура засяяли очі. З її горла вирвався повільний, моторошний сміх, і всі в залі обмінялися обережними поглядами, ніби вони теж відчували те саме, що й Дрейвін.
Сила
. Вона випромінювалася з неї пульсуючими хвилями.
Жінка вирвалася з рук вартового, не відриваючи погляду від короля.
— Я принесла не золото й не дрібнички. Не перли й не монети, — прохрипіла вона, а її голос тріщав, наче згасаюче багаття. — Я не принесла данину трону, збудованому на
обжерливості
.
Король нахмурився.
— Досить твоїх нісенітниць!
Увага Дрейвіна була прикута до жінки, а тривога загрожувала задушити його.
Вона продовжувала, ніби король нічого не сказав, її голос піднімався і витав у повітрі, наче спів.
— Море пам’ятає, приплив повернувся. І тепер прокляті потонуть, а праведні піднімуться.
У Дрейвіна в горлі утворився ком, пульс застукав у вухах.
Море. Приплив. Потонуть. Піднімуться.
Вартові занепокоєно поворухнулися, а обережні погляди в залі перетворилися на нервове шепотіння.
Вона підняла руку і вказала кривим пальцем на короля.
— Ти крадеш у свого народу, ласуючи тим, що тобі не належить. Забираєш життя, які тобі ніколи не належали. — Уся кімната ніби завмерла від її слів. — Ти сидиш на троні з вкрадених кісток, і море послало свого жнивача!
О, чорт.
— Ти щойно заробила собі квиток в один кінець на шибеницю, ти, жебрацька сука, — прогарчав король. — Варто, виведіть цю…
Жінка відкинула голову назад і
розреготалася