Страница 14 из 201
Глава 12
РОЗДІЛ 1
ЕЗМІРА
Повітря наелектризувалося, а саме море ніби затамувало подих, вітаючи Королівство Мейрініс із поверненням до Раймеллу. Рев стрімкої води лунав у вухах Езміри, поки вона ширяла над палацом, але хвилі вже давно відступили, вперше за століття відкривши королівство сонячному світлу.
Її погляд ковзнув від безкрайнього обрію вниз, до сестри-близнючки. Серіна дивилася на неї широко розплющеними очима, а її щелепа буквально відвисла від подиву.
— Жодна людина не здатна підняти Мейрініс. Повір мені, я сама намагалася.
Серіна сказала це з такою непохитною впевненістю, що Езміра повірила їй без жодних вагань. І все ж ось вона. Вона зробила неможливе і самотужки підняла королівство з глибин.
Коли безмежна, всепоглинаюча сила Каліпсо повільно опустила її назад на землю, Езміра відчула себе спустошеною й нестійкою. Наче полум’я, що догоріло до останніх жаринок. Щойно її босі ноги торкнулися каменю палацових сходів, сріблясте волосся її богині-втілення впало нижче плечей. Езміра похитнулася, відчувши слабкість у колінах, але змусила себе залишитися на ногах. Вона не могла дозволити собі впасти.
Не зараз.
Не тоді, коли на неї дивилося стільки очей..
На мить запала тиша. Натовп, що зібрався навколо, — вірні послідовники Серіни, солдати та мешканці королівства — дивився на неї в приголомшеному захваті. Їхні обличчя золотило світло призахідного сонця.
Серце Езміри шалено калатало, а горло стискалося дедалі сильніше під вагою цих поглядів. Вона ненавиділа, коли на неї дивилися, і кожен погляд відчувався як пазурі, що дряпають її шкіру, здираючи з неї всі захисні шари, доки не залишалося нічого, що не можна було б пожерти.
Потім пролунав звук. Спочатку він був тихим, наче шелест вітру серед листя. Хтось почав вигукувати, і його голос розірвав тишу, змусивши натовп вибухнути какофонією. Оплески та святкові вигуки заповнили Мейрініс, коли люди впали на коліна, піднявши руки в молитві до своїх двох втрачених богинь, які тепер стояли перед ними.
Груди Езміри важко піднімалися, коли вона намагалася віддихатися, а тягар і шок від того, що їй щойно вдалося зробити, тиснули на неї.
Королівство піднялося за її наказом, витягнуте з глибин, наче забута реліквія, відкопана силою волі та сліпучою люттю. Сила вибухнула зсередини неї, вистріливши, наче блискавка з раптової бурхливої грози. Вона розірвала кайдани, що тримали їх на дні моря, і розірвала купол, зіткнувшись із сонячним світлом.
Езміра спостерігала, як маленька дівчинка проштовхнулася крізь натовп до самих сходів палацу. У руках вона стискала невеличке підношення з мушель і коралів. Дівчинка поклала його біля підніжжя палацових сходів, дивлячись на Езміру великими очима, повними сліз. Інші пішли за нею, складаючи дари — коштовності, монети і навіть уламки скарбів, знайдених у руїнах. Вона дивилася на зростаючу купу, і з кожною секундою їй ставало все неспокійніше.
— Каліпсо відродилася! — вигукнув хтось, і ці слова викликали у Езміри холодний дрож по спині.
Раптом чиясь міцна рука стиснула її за лікоть, допомагаючи втримати рівновагу. Коли вона обернулася, то побачила Серіну з тріумфальною посмішкою, яка підняла одну руку до натовпу, ніби щоб привласнити цей момент для них обох. Але навіть попри те, що вираз обличчя сестри випромінював гордість, у її бурштинових очах було щось — блиск чогось темнішого, що змусило Езміру здригнутися.
— Ти це зробила, — сказала Серіна голосом, достатньо гучним, щоб його було чутно над натовпом. — Ти повернула їм їхній дім.
Але це не здавалося
її
досягненням. Це здавалося вчинком когось або чогось зовсім іншого.
Сила, яку Езміра спрямувала, була і її, і в той же час ні. Стародавня сила, що пульсувала під її шкірою навіть зараз. Чудовисько. Богиня. Та сутність, що століттями дрімала під її плоттю, тепер безповоротно переплелася з тим, ким і чим вона була. Доказ цього зараз падав на їхню шкіру у вигляді сонячних променів.
Поки натовп продовжував тягнутися до неї, називаючи її своєю рятівницею, вона боролася з бажанням відступити. Їхні похвали були задушливими, вони здавалися хвилею, що тягне її на дно.
Я не можу цього зробити. Я не можу цього зробити. Я, бляха, не можу цього зробити.
Езміра змусила себе посміхнутися, її губи тремтіли, коли вона підняла руку, вітаючи натовп. Їхні вигуки ставали все гучнішими, але всередині неї вирувала буря.
Вона врятувала Мейрініс, так, але якою ціною?
Її капітана —
її
батька
— щойно вбили. Єдина родина, яку вона знала протягом дев’яти століть, була вбита в ту мить, коли вона зняла його прокляття. І це сталося не лише з вини короля, а й батька чоловіка, якого вона колись кохала.
Дрейвін був там і нічого не зробив, щоб це зупинити. Він просто, бляха,
пішов
.
Король встромив свій меч у серце Сайріса Блеквуда, а вона спостерігала за цим із Покрови Видінь. Кров лилася з грудей її батька, аж поки він не зробив останній важкий подих у їхньому світі, кличучи її й благаючи про прощення.
Прощення.
Саме їй потрібно було прощення, вона прагнула його більше, ніж повітря, яким дихала.
Якби Езміра не покинула «Нічного Привида» того дня, Сайріс був би досі живий. Його б ніколи не захопив Фенікс, і її команда залишилася б такою, якою завжди була.
До біса недоторканною.
А тепер вона через це втратила все. Все тому, що вона задивлялася на Дрейвіна Роу і не могла відвести погляду.
— Я не можу тут бути, — зізналася вона Серіні, перш ніж відвернутися від натовпу й вибігти крізь двері палацу.
Її голова йшла обертом, переповнена думками, які загрожували поглинути її.
Батько за батька.
Брат за її команду.
Серце за серце.
Каліпсо так і не отримала можливості помститися Айрі за те, що багато століть тому він встромив клинок їй у груди. Але історія більше не збиралася повторюватися.
Езміра змусить Дрейвіна заплатити, навіть якщо це буде останнє, що вона зробить у своєму житті.