Страница 194 из 199
Глава 91
ЕПІЛОГ
Дрейвін стояв на носі «Валора», вода м'яко плескалася об корпус корабля, що стояв у гавані Лефайріну. Прохолодний морський вітер розвівав його волосся, але він ледь це помічав, його погляд був прикутий до горизонту. Вага всього, що сталося з моменту прибуття в порт, і жорстокість батька тиснули на нього, як якір.
Він не міг стояти і дивитися, як вони катують Сайріса, і коли Атлас вказав, що той може дихати, Дрейвін зрозумів, що Езміра знайшла спосіб зняти прокляття.
Він не міг стояти осторонь і дивитися, як катують людину, яка щойно зробила перший подих на суші. Тепер він мав не тільки звільнити екіпаж «Нічного Привида», а й самого Сайріса.
Дрейвін уявив себе Феніксом, якого всі бояться, і який ледь не спалив свого батька живцем прямо там, у кам'яних стінах замку. На той момент йому було байдуже, чи перетвориться він на попіл разом із королем.
Але Атлас був там.
Його руки були зв'язані, якщо він не хотів спалити всіх у кімнаті разом із батьком.
Можливо, він мав би це зробити. Він міг лише уявляти, які тортури зазнавав Сайріс, стоячи там і відчайдушно намагаючись придумати план, поки його люди збивали екіпаж «Нічного Привида
»
і тягнули їх до в'язниці Лефайріну, що була глибоко в місті.
Його увагу привернули чобітки, що шурхотіли по зношених дошках палуби, і він обернувся й побачив Сема, що йшов до нього.
— Останніх членів її екіпажу щойно привели до в'язниць, але, схоже, деяких доведеться перевести до замку, якщо вони володіють магією. Тільки там є камери з велсінітом, — сказав він обережним тоном.
Коли Дрейвін не відповів, Семвелл продовжив:
— Чому ти задумливий? Я знаю, що твій батько може бути неприємною людиною, але я думав, що ти хоча б трохи зрадієш поверненню додому.
Він різко видихнув і похитав головою.
— Задумливість виправдана, — пробурмотів він. — Як і кілька інших, більш жорстоких речей.
Його перший помічник сперся на перила.
— Що сталося, коли ти повернувся до замку?
Дрейвін завагався, стискаючи дерево так міцно, що його кісточки побіліли.
— Сайріс Блеквуд — батько Езміри. — Очі Сема спалахнули від цих слів. — Цей чоловік давно проклятий богами, приречений на вічне життя в морі, завжди відчуваючи, ніби тоне, якщо ступить на землю. Езміра мріяла одного дня зняти з нього прокляття.
Сем тихо свиснув.
— А я думав, прокляття — це міфи та легенди. — Коли Дрейвін не засміявся з невдалої спроби жарту, Сем прочистив горло. — Що сталося? Ти засмучений, що вона не зняла прокляття?
Погляд Дрейвіна потемнів.
— У тому-то й річ, Семе... Я думаю, вона його зняла.
З причалу пролунали крики, а потім з'явився Атлас, піднімаючись по трапу.
— Я радий, що знайшов вас, — сказав він, підходячи до них, голосом, сповненим серйозності. Він видихнув. — Нам треба поговорити.
Дрейвін схрестив руки.
— Якщо той виродок думає, що я піду туди, щоб долучитись до його клятих тортур, його чекає неприємний сюрприз. Я не хочу брати в цьому участь.
Атлас стиснув щелепи, виглядаючи більш збентеженим, ніж Дрейвін коли-небудь бачив.
— Сайріс Блеквуд мертвий. Наш батько вбив його. Ніяких тортур не було.
Дрейвін завмер, серце болісно забилося, а очі розширилися.
— Що
?
Атлас стиснув губи.
— Я нічого не міг вдіяти, Дреє. Ти знаєш, який він.
Сайріс Блеквуд мертвий.
Спочатку його охопив шок, холодна, задушлива хвиля, яка змусила його завмерти, а світ навколо здавалося обертається. Він навіть не думав про це — не в той момент під замком.
Потім прийшов гнів, гострий і пекучий у грудях. Король — його власний батько — зробив це. Не з необхідності, а з жорстокості. Чистої, безглуздої жорстокості. Не було суду, не було повішення. Це була тиха страта, прихована в глибинах його замку.
Чоловік, який так довго тримав своїх двох синів під каблуком, використовуючи страх і маніпуляції, знову вдарив — тільки цього разу він забрав те, що не належало йому.
А королівство проголосить його за це клятим героєм.
Дрейвіна охопило почуття провини — він не зупинив це, не був там. Він просто...
пішов
.
Як він тепер зможе дивитися в очі Езмірі, знаючи, що єдиний, хто був їй дорогий, зник з королівства? Вона не встигла насолодитися жодним днем з ним у житті, вільному від прокляття.
Дрейвін стиснув кулаки, полум'я лизало кінчики його пальців, але перш ніж хтось із них встиг сказати ще слово, над водою пролунав глибокий гуркіт. Вони повернулися до моря, коли корабель під їхніми ногами затремтів.
Троє чоловіків обережно поглянули один на одного.
— Що це, в ім'я всіх богів? — пробурмотів Сем, і всі кинулися до краю корабля.
Хвилі здіймалися, їхні гребені пінилися і вирували, набігаючи з неприродною силою. Далеко вдалині, де море зустрічалося з небом, спалахи, схожі на блискавки, розривали захід сонця.
Дрейвін ніколи не бачив нічого подібного і навіть не міг уявити, що таке можливо. Горло стиснулося, коли він дивився, як океан вирує з неземною силою. Кораблі в гавані сильно хиталися, а море загрожувало вирвати їх з причалів.
— Треба тікати! — крикнув Сем. — Треба спускатися з корабля!
Але Дрейвін стояв нерухомо, не відриваючи погляду від горизонту.
Що ти нароби
ла
, Дик
е
Полумʼя
?
У грудях закрутилася паніка.
Горло стиснулося, а очі не відривалися від бурхливої бурі.
— Що
я
наробив? — прошепотів він, так тихо, що чув лише сам.
Атлас підійшов до нього, дивлячись у тому ж напрямку і тримаючись за поручні, щоб не втратити рівновагу.
— Нехай боги допоможуть нам усім, — прошепотів він.
— Ні, — сказав Дрейвін голосом, гострішим за лезо. — Це боги й наближаються.