Привид під припливами

Глава 11

ПРОЛОГ

Яскраве, сліпуче світло виривалося з веж замку. Чоловік кинув панічний погляд назад, біжучи по затоплених вулицях Мейрінісу. Морська вода просочувалася в його шкіряні чоботи, а мозолисті руки нервово притискали до грудей кричуще немовля.

Оминаючи переляканих містян, перестрибуючи через руїни, що залишили по собі боги, він з останніх сил ніс той скарб якнайдалі — допоки королівство не поглине їх обох.

Його біг став відчайдушним. Він боровся не лише за власне життя, а й за те, яке тримав на руках. З неба сипалися цеглини, земля під ногами тремтіла.

Мейрініс тонув все швидше.

З кожної спіральної вежі міста лунав сигнал тривоги — раковини-гучномовці голосили про лихо, що насувалося. Про лихо, якому він сам допоміг статися.

Навколо лунав зойк — кричали люди й морські істоти. Їхні голоси змішувались у жахливий хор, аж доки гуркіт хвиль, що поглинали королівство, не перетворився на віддалене, глухе гудіння.

Опір води змусив чоловіка сповільнити біг. Захеканий, він сховався за стіною, що вже тріщала по швах. Немовля замовкло. Чоловік наважився глянути на її обличчя — порцелянова шкіра й очі, сині, мов найчистіша лагуна. Він ще раз міцно обійняв її, а вода вже сягала колін.

Піратський лорд знав: на руках у нього життя, дорожче за все золото світу — і він ладен віддати власне, аби тільки зберегти його.

Все, що йому залишалося, — це повернутися на корабель, де його чекала команда.

— Він пішов туди! — Крик приголомшив його; джерело голосу було лише за кілька кроків.

Він ніколи не був боязким чоловіком, але знав, що смерть буде кращим результатом, ніж те, що чекає на нього і блакитнооку дитину, якщо їх спіймають.

Зібравши останні сили, він знову кинувся вперед, пробиваючись крізь хвилі, допоки не дістався таємного входу до столиці — системи печер, що вели до маленького острова неподалік узбережжя. Там, прив’язаний до берега, чекав човен.

Вода вже сягала грудей, коли він підняв дитину високо над головою; хвилі били в обличчя, солоні бризки заливали горло й пекли ніздрі. Він мчав крізь печеру, прориваючись крізь темряву настільки швидко, наскільки дозволяли втомлені ноги. Навіть за милю в глибинах підземелля, гуркіт хвиль пронизував його смертне тіло, а коли луна донесла до нього оглушливий тріск, він наважився озирнутися.

Печера почала

обвалюватися

. Земля тремтіла і кришилася під його черевиками, ніби тонула разом з Мейрінісом, відрізаючи їм шлях назад. Це наповнило його страхом перед усіма богами. Стиснувши зуби, він побіг далі, долаючи милі суцільної темряви, аж поки не побачив світло.

За входом у печеру їх зустріли гострі, нерівні скелі. Потім, удалині, його погляд впав на човен, його маленькі білі вітрила бурхливо гойдалися на хвилях.

Про нього ходили легенди — жорстокий, безжальний пірат, ім’я якого викликало страх. Але зараз, коли він обережно вклав немовля в човен і сам з останніх сил переліз через борт, у його рухах була несподівана ніжність. Він ухопився за весла і почав гребти в бік відкритого моря, тоді як вода стрімко прибувала з усіх боків, женучись за Мейрінісом.

Та хоч як завзято він гріб, хоч як розривались м’язи від напруги — течія була надто сильна. Кожен гребок, що мав відносити їх від королівства, чомусь навпаки — підтягував усе ближче до самого серця його загибелі.

Внизу, під човном, у глибинах щось блиснуло — луска мерців мерехтіла під поверхнею, поки народ моря тікав зі свого дому.

Очі чоловіка широко розплющились, щелепа відвисла в німому жаху, коли хвилі, що спершу просто ледь збурились, перетворилися на гігантський вир, що почав поглинати все навколо. Водяна вирва, більш велика й страшна, ніж будь-коли йому доводилось бачити, стрімко накрила їх, затягнувши в свій шалений водоворот. Весла вирвало з рук, і вони розлетілись у тріски.

Піратський лорд завжди знав, що його смерть буде від рук його найбільшої любові — моря. І якби не нові плани, він прийняв би її з відкритими обіймами, зустрів би ці ревучі хвилі, як давню кохану, що кличе його по імені й тягне у свої глибини.

Повітря пронизали зловісні крики та шипіння — сирени, теж були затягнуті разом із ним до тонучого Мейрінісу. Навіть сила їхніх могутніх хвостів не могла врятувати їх від течії. Волання жаху, що линуло з боку мешканців королівства, заповнювало його вуха, змагаючись із громовим ревінням моря.

Місячне світло сховалося за найщільнішими хмарами, огорнувши світ, що тоне, майже цілковитою темрявою. Магічні вогні блимали на закручених вежах, допоки, один за одним, не згасли.

Затамувавши подих, він приготувався прийняти смерть у морських обіймах, коли раптом щось — могутнє, немов самі боги — виступило проти сили вирви. Їхній маленький човен рвучко виштовхнуло з водяної пастки, ніби саме море вирішило їх захистити. Заклятими потоками їх віднесло геть, аж доки вони не дісталися вершини вирви, і єдиним, що лишалося від Мейрінісу, був найвищий шпиль замку — саме в ту мить, коли з нього вирвався чистий, сліпучий потік сили, яскравий, мов полуденне сонце.

Він інстинктивно заплющив очі, захищаючи дитину, а їхній човен гойдався на хвилях.

А тоді — все раптово стихло. Буря зникла, як і з’явилась. Море стало тривожно спокійним і мовчазним.

Повільно розплющивши очі, він намагався звикнути до темряви… й побачив, що колишнього величного королівства більше не існує. Лише кілька бульбашок здіймалися з глибин — ось і вся згадка про Мейрініс. Він не міг вдихнути — груди зводило, подих хапався уривками, свідомість відмовлялась вірити у щойно побачене.

Раптом немовля випустило пронизливий крик. В той самий момент у грудях пірата спалахнув різкий біль, ніби хтось встромив гостре лезо прямо в його серце.

Рев болю вирвався з горла лорда піратів, вторячи крику немовляти. Це було не схоже ні на яке страждання, яке він колись відчував — здавалося, що душа залишає його тіло, виривається з грудей, роздираючи його зсередини.

З різким ривком він роздер сорочку і притис долоню до серця. Його очі широко розплющились. Він кліпав, гадаючи, що бачить марево в тьмяному світлі схованого місяця. Підніс долоню до обличчя — вона була вкрита чорною речовиною, що витікала з невідомої рани, вирізаної просто у грудях.

Це була кров.

Його

кров. Але вона більше не мала багряного кольору — тепер вона була така ж зотліла, як і його серце.

Туманні хмари розвіялись над небом, і він поглянув униз — на тремтяче немовля в іншій руці. Щелепа опустилася, коли його погляд спинився на джерелі її крику.