Спотворена ненависть

35. ДЖУЛЗ

Дні після смерті моєї матері пройшли в заціпенінні. Коли я прокинулася наступного ранку, Джош уже пішов на роботу, але на кухні на мене чекав сніданок і записка з покроковими інструкціями про те, що робити далі. У яке похоронне бюро я маю зателефонувати, які питання поставити, що зібрати в дорогу.

Це допомогло мені більше, ніж будь-які словесні банальності.

Я викреслювала пункти один за одним, але була схожа на робота, що виконує всі дії. Я нічого не відчувала. Начебто я з’явилася в будинку Джоша, вичерпала всі емоції і тепер була на межі.

Я не знала, що змусило мене звернутися до Джоша, коли наші стосунки вже були й так складними, але він був першою людиною, яка спала мені на думку, коли я намагалася зрозуміти, що робити.

Сильний. Втішний. Логічний. Він був усім, чого я потребувала, коли мені це було потрібно.

Зараз, слухаючи, як директор похоронного бюро у Віттлсбурзі перераховує останні деталі, мені хотілося, щоб Джош усе ще був зі мною. Звичайно, це було нерозумно. Він працював; він не міг просто взяти й приєднатися до мене в Огайо. До того ж, того ранку він летів до Нової Зеландії і повернеться тільки наступного тижня.

При цій думці моє серце пронизав біль.

— Це все, що потрібно. Завтра все буде готово. — Директор похоронного бюро встав і простягнув руку. — Ще раз, прийміть наші найглибші співчуття, міс Емброуз.

— Дякую. — Я змусила себе посміхнутися. Я назвала Емброуз замість Міллер, оскільки це було моє юридичне ім’я, але з його вуст це прозвучало дивно. Емброуз належала до мого життя у Вашингтоні, а Міллер — тут.

Два життя, дві різні людини.

Але ось я тут, Джулз Емброуз в Огайо, і це було ще більш сюрреалістично, ніж я собі уявляла.

Я потиснула йому руку і швидко пішла, мої кроки з’їдали відстань між його кабінетом і виходом, поки золоте тепло сонця не залило мене. Але щойно я опинилася за межами темних, похмурих стін похоронного бюро, я не знала, куди йти.

Лише два дні тому я пройшла через сцену в Національному парку Вашингтона, потиснула руку своєму декану й отримала диплом про закінчення юридичного факультету.

Три роки старанної роботи — сім, якщо рахувати до вступу — вилилися в один аркуш паперу.

Це було водночас захопливо і заворожуюче.

Насправді, я ледь пам’ятала свій випускний. Усе минуло як у тумані, і я відпросилася з вечері з друзями, щоб зібрати речі для поїздки в Огайо. Я поїхала наступного ранку, тобто вчора, і весь свій час витратила на організацію похорону. Це була невелика, проста церемонія, але кожне рішення вимотувало мене.

Я мала вилетіти назад до Вашингтона після похорону завтра вранці. До цього моменту я мала придумати, як заповнити залишок дня і вечора. У місті не так вже й багато розваг.

Я дивилася на самотню листівку, що впала на тротуар, на купу іржавих машин на іншій стороні вулиці, на коричневі цегляні будівлі, що вишикувалися поруч одна з одною, наче втомлені подорожні на зупинці. Далі по вулиці група дітей грала в класики, їхній слабкий сміх був єдиною ознакою життя в застояному повітрі.

Віттлсбург, штат Огайо. Маленьке містечко поруч із величезним Колумбусом, незвичайне тільки у своїй повній буденності.

Повернення було схоже на сон. Я очікувала, що прокинуся будь-якої секунди, намацуючи кнопку «відкласти», доки під моїми дверима лунав глухий звук фена Стелли.

Замість будильника повз прогримів громадський автобус, обдавши мене своїми вихлопними газами і вивівши з трансу.

Гидота.

Нарешті я знову заворушилася. Похоронне бюро знаходилося на околиці міста, і мені не знадобилося багато часу, щоб дістатися до соціального і фінансового центру Віттлсбурга. Він складався всього з півдюжини будівель, де підприємства розташовувалися пліч-о-пліч.

Не сон.

Я дійсно була тут. Там була закусочна, де ми з друзями зависали після шкільних танців. Там був боулінг, куди ми ходили на екскурсії в початковій школі, і маленький антикварний магазин із моторошними ляльками на вітрині. Усі були впевнені, що в магазині водяться привиди, і ми тікали щоразу, коли проходили повз нього, немов духи, що мешкали всередині, могли дотягнутися і схопити нас, якщо ми затримаємося занадто довго.

Повернення у Вітлсбург було схоже на потрапляння в капсулу часу. За винятком нового блискучого мережевого ресторану і кав’ярні, яка замінила стару пральню Села, він анітрохи не змінився за останні сім років.

Я пригнула голову і проігнорувала зацікавлені погляди групи старшокласниць, що скупчилися на розі вулиці. Якимось дивом я ще не зіткнулася ні з ким зі знайомих, але це було лише питання часу. Я боялася запитань, які виникнуть, щойно мене помітять.

Особливість маленьких міст у тому, що в них довга пам’ять... на краще чи на гірше.

Я зітхнула з полегшенням, коли дісталася до свого готелю. Забудьте про те, щоб чимось зайнятися в місті. Я просто хотіла замкнутися в номері, замовити їжу в номер і всю ніч дивитися платні канали.

Я полізла в сумку, шукаючи свій...

— Привіт, Руда.

Я завмерла, моя рука все ще була наполовину в сумці. Невір’я скрутило моє серце і прискорило його ритм, поки кожен удар не забив у моїй голові, наче барабан.

Туд. Туд. Туд.

Це не міг бути він. Можливо, молочний коктейль, який я випила на ланч, спотворив мій мозок, і зараз я перебуваю в середині галюцинацій, викликаних цукром.

Тому що це ніяк не міг бути він.

Але коли я підняла голову, то побачила його улюблену сіру толстовку. Його потерту сумку, перекинуту через плече. Його характерну ямочку, коли його губи зігнулися в усмішці, такій м’якій, що вона стерла всі грані мого опору.

— Сюрприз. — Голос Джоша просочився крізь мене, як теплий мед. — Скучила?

— Я... ти... — Мій рот відкривався і закривався, як я вважала, у вкрай невтішній імітації золотої рибки. — Ти маєш бути в Новій Зеландії.

— Плани змінилися. — Він знизав плечима з невимушеністю, яку люди проявляють при зміні обіднього замовлення, а не міжнародного рейсу. — Я вважаю за краще бути тут.

— Чому?

Тудтудтудтудтуд. Хіба це нормально, коли людське серце б’ється так швидко?

— Я хочу відвідати музей в’язання гачком.

Можливо, я заснула в похоронному бюро і потрапила в «Сутінкову зону», тому що це було занадто абсурдно, щоб бути реальністю.

— Що?

— Музей в’язання гачком, — повторив він. — Він всесвітньо відомий.

Музей в’язання у Віттлсбурзі був найбільшою визначною пам’яткою міста, але він у жодному разі не був всесвітньо відомим.