Страница 65 из 179
Мій член здригнувся від інтересу, але я проігнорував збудженого виродка. На сьогодні з мене було досить. Настав час моєму мозку встати біля керма, і мозок сказав мені, що чим швидше я відведу Джулз звідси, тим краще.
На жаль, я не міг дозволити їй піти, коли зовні вирувала така гроза.
— Апокаліпсис почався, поки ми трахалися, — відповів я.
Вона зазирнула мені через плече і закотила очі.
— Ти драматизуєш. Це невеликий дощ. — Вона взяла свій телефон зі столу, де залишила його.
— Що ти робиш?
— Викликаю машину. — Її брови наморщилися. — Стрибок цін під час дощу просто абсурд... Гей!
Я проігнорував її протест, вихоплюючи телефон з її рук.
— Якщо в тебе немає бажання померти, ти не сядеш у машину в таких умовах.
— Це дощ, Джоше. Вода. Зі мною все буде гаразд.
— Вода, по якій машини можуть ковзати і потрапляти в аварії, — проричав я. — Я працюю в невідкладній допомозі. Знаєш, скільки випадків ДТП я бачив через шторми? Дуже багато.
— Ти параноїк. Я не...
Наші телефони пискнули від текстових попереджень про надзвичайні ситуації.
— Ну все. — Я запхав її телефон у кишеню. — Ти залишишся, поки дощ не закінчиться.
Я б не дозволив нікому, навіть своєму найлютішому ворогу, повернутися додому в таких умовах. Шанси були невеликі, але якби з нею що-небудь трапилося...
Моє горло стиснулося.
Я не міг допустити ще однієї смерті на моїх руках.
Джулз, мабуть, побачила переконаність у моїх очах, бо вона покірно зітхнула.
— Можу я хоча б позичити що-небудь одягнути, поки чекаю? Я не збираюся провести наступні Бог знає скільки годин у своїй клубній сукні.
Через півгодини вона переодяглася в одну з моїх старих футболок, і ми влаштувалися на дивані, сперечаючись про те, який фільм подивитися.
— Занадто нудний.
— Занадто дурний.
— Ніяких фільмів жахів. Я ненавиджу жахи.
— Це ж дитячий фільм, Руда.
— І що? Дитячі фільми можуть бути хорошими.
— Ага. Якщо ти, блін, дитина.
Джулз відповіла милою посмішкою.
— Кумедно, що ти так говориш, враховуючи, як сильно ти плакав, коли дивився «Короля Лева». Минулого року.
Я насупився. Ейва. Скільки разів я мав сказати їй, щоб вона не ділилася зі своїми друзями кожною чортовою річчю про мене?
— Муфаса не заслуговував на смерть, ясно? — огризнувся я. — Принаймні, я не такий боягуз, щоб ховатися за руками щоразу, коли з’являється постер до фільму жахів.
— Я не боягузка. Мені просто не подобаються потворні речі, тому я намагаюся не дивитися на тебе... не смій вмикати «Дзвінок»!
— Спробуй зупинити мене.
Після марних сперечань ми, нарешті, зупинилися на найсправедливішому способі вибору: заплющили очі і прокручували список, поки випадково не потрапили на фільм.
Це був... «У пошуках Немо».
Та ти знущаєшся наді мною.
Я зберігав нейтральний вираз обличчя, але мої м’язи напружилися, коли розгорталася початкова сцена фільму.
— Чому ти мовчиш? — Джулз кинув косий погляд у мій бік. — Тільки не кажи мені, що тобі не подобається і цей фільм. Це класика.
Дюжина виправдань сиділи на кінчику мого язика, але правда промайнула повз усіх них і виплеснулася назовні перш, ніж я зміг її зупинити.
— Це наш із татом улюблений фільм, — коротко відповів я. — Ми дивилися його щороку на мій день народження. Традиція.
Уперше за цей вечір обличчя Джулз пом’якшилося.
— Ми можемо подивитися що-небудь інше.
— Ні, все добре. Це просто фільм.
На екрані риба-клоун Марлін безуспішно переслідувала човен, що захопив його сина Немо.
Іронічно, що фільм про зразкових батьків найбільше нагадав мені Майкла, хоча він був повною протилежністю хороших батьків.
— «У пошуках Немо» — це пропаганда риб, — ні з того ні з сього заявила Джулз. — Чи знаєш ти, що справжні риби — жахливі батьки? Більшість видів риб із радістю кидають своїх новонароджених напризволяще. Це не варте їм витрати енергії та ризику, намагаючись захистити своє потомство.
У мене вирвався здивований сміх.
— Звідки ти це знаєш?
— У середній школі я робила доповідь про риб. Я отримала п’ятірку, — з гордістю додала Джулз.
Я придушив усмішку.
— Звісно, ти отримала. — Моя нога стикнулася з її ногою, коли я змінив положення, і крихітний електричний розряд пробіг по моєму стегну, перш ніж я відсмикнув її. — Чим займається твій батько? — запитав я, намагаючись приховати свою раптову реакцію.
Частина мене відчувала щиру цікавість. Джулз ніколи не говорила про свою сім’ю.
Вона знизала плечима.
— Поняття не маю. Він пішов, коли я була маленькою.
— Чорт. Мені шкода. — Так тримати, Чен.
— Все нормально. Наскільки я знаю, він усе одно був засранцем.
— Діти батьків-мудаків об’єднуйтеся, — пожартував я, заробивши невеликий смішок.
Під час перегляду фільму ми поринули в комфортну тишу. Я лише наполовину звертав увагу на те, що відбувається на екрані, інша частина була зайнята тим, що оцінювала реакцію Джулз на мої улюблені сцени. Її сміх, коли Марлін зустрів Дорі, її зітхання, коли акула почала переслідувати пару, її наспівування знаменитої мантри Дорі «Просто продовжуй плисти».
Вона, мабуть, уже бачила цей фільм, але реагувала так, ніби це був її перший раз. Це було дивно чарівно.
Я повернув погляд до екрана. Зосередься.
Тільки коли ми підійшли до кінця фільму, я зрозумів, що дощ припинився. Я перевірив Джулз і виявив, що вона відключилася, притулившись головою до подушки з іншого боку дивана.
Одне з наших правил — ніяких ночівель, але вона виглядала такою умиротвореною, що я не міг змусити себе розбудити її.
Це була всього одна ніч, і погода змусила її залишитися у мене. Ми ж не збиралися заводити звичку залишатися одне в одного.
Лише одна ніч. Ось і все.