Спотворена ненависть

. Ненавиджу риболовлю. — Що ти кажеш? І все ж я продовжувала, надто нервуючи, щоб сидіти спокійно або мовчати. — До речі, чому хлопці завжди розміщують фотографії з риболовлі у своїх анкетах? Це відштовхує, взагалі-то.

— Я — ні, і тобі не варто про це турбуватися.

— Чому ні?

— Тому що ніхто з нас більше ні з ким не зустрічається, Руда, — відповів Джош, так спокійно і серйозно, що слова вкарбувалися в мою шкіру як істина.

Прибув наш офіціант, позбавивши мене необхідності вигадувати красномовну відповідь. У будь-якому разі, це були б марні зусилля. Я не могла навіть зосередитися на їжі, не те що зібрати тисячі слів зі свого словникового запасу у зв’язне речення.

Усе, на чому я могла зосередитися, був чоловік за столом. На повноті його нижньої губи, на тіні ямочки, на грубій ласці його голосу і бронзовому сяйві його шкіри в тьмяному світлі.

Не розумію, як я взагалі могла вважати Джоша дратівливим, адже я могла б залишитися тут і слухати його розмови вічно.

— Пам’ятаєш, що ти сказала мені в Ельдоррі? Про те, що потрібно пробачити, навіть якщо я не забув? — Джош потер щелепу. — Ми з Алексом збираємося на гру наступного тижня.

Приємне здивування пронеслося в мені.

— Це чудово.

— Подивимося. Він такий мудак, що це може більше нашкодити, ніж допомогти.

Я засміялася.

— Правда. Але він завжди був мудаком, а ви дружили багато років.

— Теж правда. Це дивно, тому що його було до біса важко розколоти, особливо коли ми тільки познайомилися. І це він намагався бути привітним. Зазвичай я б списав таку людину з рахунків, але... — Джош насупив брови. —Я не знаю. Напевно, я подумав, що йому потрібен друг. Неважливо, наскільки ти багатий, тобі все одно потрібен хтось, хто прикриє твою спину. Хтось, хто зробить це не заради грошей.

Я пом’якшала від його слів.

— Ти хороша людина, Джош Чен.

— Тільки іноді. — Він зніяковіло розсміявся. — Знаєш, ти мала рацію. Те, що ти сказала після «Чорного лиса» про те, що я тримаюся за свою образу, тому що це все, що в мене залишилося.

«Чорний лис». Та ніч здавалося була цілу вічність тому. Ми були такі злі, наговорили стільки образливих речей, але якби мені знову довелося пройти через це, я б нічого не змінила. Та ніч привела нас туди, де ми зараз. І навіть незважаючи на свіжість смерті моєї матері та привид Макса, що нависав наді мною, я була задоволена тим, де я була, бо хоч раз у житті я не почувалася самотньою.

— Я б не сказала, що це єдине, за що ти можеш триматися, — сказала я.

Решта ресторану відступила, коли між нами розтягнулася мить, натягнута і наповнена мільйоном невисловлених слів. Відповідний спалах емоцій в очах Джоша встромився в мої груди й пробив щит, про існування якого я навіть не підозрювала.

У результаті настав повний хаос — серце заколотилося, пульс почастішав, у животі затріпотів рій метеликів, що вирвалися на свободу.

— Обережно, Руда. — Приємні мурашки пробігли по моїй шкірі від м’якого попередження Джоша. — Продовжуй говорити такі речі, і я можу ніколи не відпустити тебе.

Жар спалахнув у мене на обличчі. Від нестачі кисню в мене паморочилося в голові, але хоч як би я намагалася дихати, цього було недостатньо. Кожна унція повітря вібрувала від електричного заряду, який освітлював мене зсередини.

Я могла б звалитися просто там, за кутовим столиком у Giorgio’s, якби дзенькіт дзвіночків над входом не послабив задушливе захоплення. За ним послідував холодний, ясний голос.

— Алекс Волков. Столик на двох.

Ми з Джошем відірвали очі одне від одного і з жахом повернулися до входу в ресторан.

Алекс і Ейва стояли біля стійки хостес. Вони ще не помітили нас. Алекс був зайнятий розгляданням Ейви, а Ейва була зайнята балаканиною з хостес, але це було лише питання часу. Ресторан був крихітним.

— Боже мій! — Я відвела погляд і прикрила обличчя рукою. — Що нам робити?

Наскільки знали Алекс і Ейва, ми з Джошем усе ще ненавиділи одне одного. Якби ми були десь у більш звичайному місці, ми могли б зіграти на тому, що випадково зіткнулися один з одним, але не було нічого випадкового в тому, щоб сидіти за одним столиком при свічках у романтичному ресторані в п’ятницю ввечері.

— У нас є два варіанти. — Голос Джоша був настільки низьким, що його майже не було чутно. — Перший: ми залишаємося і хоробро зустрічаємо труднощі. Другий – ми пробираємося через чорний хід, як боягузи, поки вони не побачили нас.

Ми втупилися одне на одного.

— Другий варіант, — пробурмотіли ми в унісон.

На щастя, ми вже заплатили. Завдання полягало в тому, щоб дістатися до кухні так, щоб Алекс і Ейва нас не помітили.

Ми йшли спиною до решти відвідувачів ресторану, прямуючи до відчинених подвійних дверей. Ми не хотіли привертати увагу втечею, але з кожною секундою моє серце немов вивалювалося з грудей.

Якимось дивом ми пробралися на кухню, поки наші друзі не помітили нас. Щойно ми це зробили, ми кинулися бігти, заслуживши пильні погляди персоналу.

— Гей! — крикнув один із кухарів. — Вам не можна тут перебувати!

— Вибачте! — крикнула я у відповідь через плече. — Ми хотіли зробити комплімент шеф-кухарю!

— Папарделле-аль-рагу були чудові, — додав Джош. — П’ять із п’яти зірок.

— Я кличу менеджера. — Кухар підвищив голос. — Серджіо!

Чорт.

— Давай, давай, давай! — Джош схопив мене за руку і потягнув до виходу. Ми вискочили в провулок за рестораном якраз у той момент, коли чоловік, якого я прийняла за Серджіо, крикнув нам щось незрозуміле. Ми не припиняли бігти, поки не опинилися за кілька кварталів, і я зігнулася, щоб перевести подих.

— Лайно, — прохрипіла я. Кардіо не було моєю сильною стороною, і це було видно. — Не можу повірити, що ми щойно зробили це.

— Принаймні, ми залишили великі чайові. — Джош навіть не захекався, виродок. — Ми додамо до цього відгук на Yelp. Хороша їжа, чиста кухня. Ми бачили це на власні очі.

З якоїсь причини ця пропозиція здалася мені абсурдною. Я знову зігнулася, цього разу від сміху. Минула секунда, перш ніж Джош приєднався до мене.

Можливо, це була їжа, адреналін від нашої близької сутички з друзями або вечірнє повітря, що потріскує, але збудження пронизувало мене доти, доки світ не перекинувся.

Я ніколи не відчувала себе такою неймовірною, невимовно живою.

Наш сміх поступово вщух, але куля задоволення в моїх грудях залишилася.

— Отже, скажи мені, Руда — Посмішка затрималася в куточках рота Джоша. — За шкалою від одного до десяти, наскільки чудовим було побачення?