Повернення Рейчел

Бел і Еш зачекали навіть кілька секунд, обмінявшись поглядами, поки Еліс розмашисто сувала пальцем по екрану телефона.

— Даруйте, все забите котом, — сказала вона, досі гортаючи. — Ось.

Вона обернула телефон до них і показала світлину. Еш навів об’єктив на екран, а тоді на Бел, щоб спіймати її реакцію. Вона прихилилася до телефона і примружилася. Жінка в пухкій темній куртці і медичній масці. Волосся того самого тону, що й у Рейчел, спіймалося у згин її ліктя, коли вона поправляла маску, заклякнувши в такій позі на знімку. І справді, розгледіти її було складно, та ще й шапка прикривала те місце, де мала б бути родимка. Це цілком могла бути Рейчел, яка намагалася приховати свою особу маскою і шапкою. Або будь-яка інша бліда білявка. Тут таких хоч греблю гати.

— Можете ейрдропнути цю світлину мені? — запитала Бел.

— Будь ласка, — додав за неї Еш.

Еліс закліпала на Бел не розуміючи.

— Я не знаю, як це.

— Ось, — Бел нетерпляче забрала телефон із руки Еліс. Клацнула синю спіраль, зачекала, коли на її телефоні в переліку з’явиться її пристрій, а тоді прийняла світлину зі свого айфона. Вручила телефон Еліс, навіть не дивлячись.

— Дякую, — знову допоміг Еш, але Бел слухала їх краєм вуха. Вона збільшила піксельне зображення жінки на власному екрані, вдивляючись у ту частину, яка не була нічим закрита. І справді, сказати напевне було неможливо, навіть інтуїція Бел не сказала їй ні «так», ні «ні». Бел не хотіла штовхати її в жоден бік. Але якщо це була Рейчел, то що вона тут робила?

— Вона підходила до каси? — запитала Бел, але цікавило її навіть не це. — Щось купувала?

Еліс кивнула, наче цього було достатньо.

— І? — підштовхнула Бел, сердита, що мусить питати. — Щось купила?

— Тільки дві речі, якщо я правильно пригадую, — Еліс потерла щоку так, наче погляд Бел її обпалив. Ох, якби ж це було можливо. — Заплатила готівкою, хоча в нас тут є табличка, що бажано платити через термінал, — вона показала для наочності. — Здається, джинси і якусь кофтинку.

Бел нашорошила вуха, і клубок у її животі теж нашорошився підслуховуючи.

— Яка кофтинка?

— Базова, з довгими рукавами. Здається, червона. У мене тут немає нудних кольорів.

Серце Бел закалатало в грудях.

— Червона кофтинка з довгим рукавом, — повторила Бел, щоб упевнитися, що їй не почулося.

— Так.

— А джинси чорні?

— Мабуть. Трохи універсальніші за сині, правда? Блакитні надто буденні.

Бел, замислившись, нічого не відповіла. Еліс і сама не розуміла, наскільки важливу інформацію сказала. Може, вона бачила тільки ту єдину світлину Рейчел Прайс, яку використовували всюди в оголошеннях і новинах, а там вона була в білій блузці. Еліс не розуміла, чому червона кофтинка і чорні джинси можуть бути важливими. Не знала, що саме в такому одязі Рейчел зникла. І повернулася в ньому ж, брудному й подертому.

— Бел? — промовив Еш, не зрозумівши заминки, або ж, навпаки, зрозумівши й перевіряючи, чи з нею все гаразд.

Бел проігнорувала його.

— Ви нашиваєте фірмові етикетки у свої товари?

— Авжеж, — просяяла Еліс. — «Бее-Бее Бутик» — надто гарна назва, щоб не робити фірмових етикеток. Ти хотіла щось купити, люба? Допомогти підібрати щось для мами?

Бел не відповіла, тож Еш вкотре втрутився, ніяково зачовгавши ногами.

— Ну, мені сподобалась та фут...

— Власне, нам час, — сказала Бел, хапаючи Еша за лямки комбінезона й повертаючи до виходу. Перекошена камера явно зняла її обличчя знизу. — Дякую, до побачення, дуже дякую! — гукнула вона позад себе, випадаючи у двері разом із Ешем під божевільно-пронизливе калатання дзвоників над ними.

Дорогою до машини обоє не сказали й слова, Бел навіть із запізненням зрозуміла, що досі тягне Еша за комбінезон. Відпустила його, і вони сіли в авто. Еш досі знімав, поклавши камеру на коліна і повернувши об’єктив на неї.

— Ну, що? — шморгнув він носом. — Думаєш, це була вона? Як на мене, фото було надто розмите, та ще й обличчя прикривала маска.

— Ні, так, ні, — промовила Бел, не певна, з якого слова почати. — Так, фото жахливе, це може бути хто завгодно. Якщо це вона, то невдовзі обрізала волосся. Але ті речі, які вона купила...

— Червона кофтинка і чорні джинси? — Еш спантеличено звів брови.

— Еше, без образ... ну, гаразд, з образами... ти взагалі слухаєш, що говорять на зйомках твоєї документалки? — Хлопцю пощастило, що його від Бел захищала камера. — Саме так була одягнена Рейчел у день свого зникнення. І в суботу я побачила її в цьому ж одязі. Брудному, порваному, посотаному, наче вона носила його всі ці шістнадцять років. Але що, як ні? Що, як вона вдягнулася так навмисно?

Ешеві очі змінилися.

— Ти хочеш сказати...

— Я хочу сказати, що в неї, напевно, не лишилося одягу, в якому вона зникла, а тому вона купила схожий для своєї драматичної з’яви. Тоді це цілком могла бути Рейчел. Це вона приходила сюди в січні. Так близько до дому, проте замаскована. Ковідна маска. Останні чотири роки їй було легко пересуватися непоміченою. Як думаєш, можна навмисно забруднити й зіпсувати отак одяг за кілька місяців? Перетворити його на лахміття?

— Мабуть, — сказав Еш, — за достатньої вмотивованості. Але ж спогади власниці крамнички про одяг, який купувала та жінка, не є залізним доказом.

Бел це розуміла і знала, що їй потрібно щось більше, щоб викрити Рейчел, щоб переконати тата та поліцію. Але це вже не міг бути просто збіг — Бел була в цьому впевнена. Вона могла прийняти лише те, що зйомки випадково збіглися в часі з поверненням Рейчел. Але два збіги — це вже занадто. Одяг мав щось означати. Усередині Бел наче запалили сірника, і тепер він горів у її животі, доводячи, що нутро весь цей час підказувало їй правду.

— Скажи, що ти думаєш, — попросив Еш.

— Я думаю, що ти звучиш, як Ремзі, — відповіла Бел, відчуваючи, як хребтом збігають іскринки якоїсь нової енергії. Вона покрутила головою, і шия потріскала, випускаючи їх. — Я ще нічого не можу сказати про її зникнення, але мені здається, що Рейчел спланувала власне повернення і бреше про те, що звільнилася всього кілька днів тому. А це означає, що підвалу не було. Викрадача не існувало. Але чомусь вона хоче, щоб усі в це вірили, — Бел завагалася. — Це звучить божевільно?

Еш похитав головою.

— Ні. Тобто ти, звісно,

точно

божевільна. Але не в цьому.

Бел усміхнулася — справжня усмішка, над якою їй навіть не довелося замислюватися.