Запрошення

Глава 3

Розділ 1

Стелла

– Ні я так не можу. – Я завмерла на сходах мармурової драбини.

Фішер, що встиг піднятися трохи вище, теж зупинився.

– Зрозуміло, можеш. Пам'ятаєш, як у шостому класі тобі треба було виступити з презентацією про свого улюбленого президента? Тебе просто трясло від страху. Ти думала, що не зможеш видавити жодного слова і всі дивитимуться на тебе як на дурну.

– А чого ти це згадав?

– Ти впоралася того разу, впораєшся і зараз.

Та він просто здурів!

– Фішер, того дня всі мої страхи стали реальністю. Спочатку мене пробив піт. Я стояла перед класом і не могла згадати жодного слова із презентації. Всі погляди були спрямовані на мене… А потім ще ти поліз зі своїми безглуздими зауваженнями.

– Саме, – кивнув Фішер. – Ти опинилася віч–на–віч зі своїми страхами, але це не завадило тобі пережити той день… який, зауважимо, став кращим у твоїм житті.

– Невже?

– Ми тоді вперше потрапили до одного класу. Спочатку мені здалося, що ти така сама, як решта дівчат, – нестерпно нудна. Але того дня після уроків ти шулікою накинулася на мене за те, що я заважав тобі під час презентації. Тоді я й зрозумів, що ти – не як усі. І вирішив, що ми станемо з тобою найкращими друзями.

Мені залишалося тільки похитати головою.

– Та я й не розмовляла з тобою до кінця навчального року!

– Ну і що, – знизав плечима Фішер. – Зате наступного року я завоював твою симпатію. А прямо зараз ти почуваєшся трохи спокійніше, ніж пару хвилин тому, правда?

– Мабуть, – зітхнула я.

Він простягнув мені руку, обтягнуту рукавом смокінга.

– Ну що, йдемо?

Я нервово проковтнула. Попри всі свої страхи, мені не терпілося побачити, як виглядає бібліотека, переобладнана для весільної урочистості. Як–не–як мені не раз доводилося сидіти на цих сходах, спостерігаючи за людьми, що проходять повз.

Фішер терпляче чекав, поки я мучилася сумнівами. Нарешті, важко зітхнувши, я просунула йому руку під лікоть.

– Якщо в результаті ми загримімо у в'язницю, тобі одному доведеться вносити за нас заставу. Я зараз на мілині.

– Домовилися, – блиснув він своєю сліпучою усмішкою.

Поки ми підіймалися до дверей Нью–Йоркської публічної бібліотеки, я знову прокрутила в голові деталі, які ми обговорювали сюди. Сьогодні ввечері нас звуть Евелін Уайтлі та Максиміліан Рейнард. Макс займався нерухомістю, а я закінчила Уортонську школу бізнесу, після чого знову повернулася до Нью–Йорка. Обидва ми жили у Верхньому Іст–Сайді (хоча ця частина історії була правдою).

Біля дверей, схожих на ворота замку, стояли два офіціанти в білих рукавичках. Один тримав планшет, інший – тацю з шампанським. Я механічно переставляла ноги, хоч усе, чого мені хотілося, – втекти звідси, куди очі дивляться.

– Добрий вечір, – кивнув нам офіціант із планшетом. – Чи можу я дізнатися ваші імена?

Фішер не моргнувши, виклав першу за цей вечір порцію брехні.

Чоловік, пробігши поглядом список запрошених, чемно кивнув. Другий офіціант простягнув нам по келиху з шампанським.

– Ласкаво просимо. Весільна церемонія пройде у вестибюлі. Ваші сидіння – ліворуч.

– Дякую, – сказав Фішер і додав, як тільки за нами зачинилися двері: – Бачиш? Простіше простого.

Він ковтнув зі свого келиха.

– М–м–м… класний напій.

Я гадки не мала, як зуміла зберегти спокій. Але також не розуміла, як йому вдалося підбити мене на цю авантюру.

Кілька місяців тому, повернувшись додому з роботи, я виявила на кухні Фішера, який, до всього іншого, був моїм сусідом. Він зазвичай обшукував холодильник у пошуках чогось їстівного. Поки він перекушував залишками піци, я, влаштувавшись за столом із келихом вина, перевіряла пошту. Якоїсь миті я розкрила великий конверт, навіть не глянувши на адресу одержувача. Усередині надруковане на розкішному папері виявилося запрошення на весілля. Не листівка, а цілий витвір мистецтва. Мало того: церемонія мала пройти в Нью–Йоркській публічній бібліотеці, яка знаходилася біля моєї колишньої роботи. Навіть не згадати, скільки обідів я з'їла на сходах цієї величної будівлі. Я не була там уже близько року, і мені раптом захотілося потрапити на це весілля.

Інша річ, що я гадки не мала, хто там одружується і виходить заміж. Якісь далекі родичі? Імена виявилися абсолютно незнайомими. І лише перевернувши конверт, я зрозуміла, чому. Я випадково відкрила листа, адресованого моїй колишній сусідці по квартирі. Ось воно що. Не мене запрошували на розкішне весілля в одну з найкрасивіших будівель Нью–Йорка.

Проте після кількох келихів вина Фішеру вдалося переконати мене, що саме я повинна йти на весілля, а не Евелін. Це щонайменше, ніж мені може відплатити моя колишня сусідка, сказав він. Як–не–як це вона вислизнула не попрощавшись у розпал ночі, та ще й прихопивши з собою мої улюблені туфлі. Не кажучи вже про те, що вона заборгувала мені два місяці нашого спільного існування. Як компенсацію збитків я просто зобов'язана була, на думку Фішера, вирушити на весілля, де кожна страва коштувала сотні доларів.

Що й казати, ніхто з моїх друзів не влаштовував весільного прийому у такому розкішному місці. На той час коли ми спустошили другу пляшку вина, Фішер беззастережно заявив, що ми йдемо замість Евелін: добре повеселимося і навіть вип'ємо за її здоров'я. Фішер заповнив вкладену в запрошення листівку, повідомивши, що прибудуть двоє гостей, і засунув у кишеню, щоб наступного дня кинути її до поштової скриньки.

Чесно кажучи, я геть–чисто забула про наші шалені плани, поки два тижні тому Фішер не з'явився до мене зі взятим напрокат смокінгом. Я відразу пішла назад і заявила, що не збираюся брати участь у цьому маскараді. Але Фішер не був би Фішером, якби не переконав мене в тому, що його погана ідея не така вже й погана.

Принаймні так я думала до цього моменту. Ми стояли у величезному вестибюлі, обставленому з неймовірною розкішшю, і я раптом відчула, що справді можу впісятися від страху.

– Ну, ковтни шампанського, – наказав Фішер. – Це позбавить тебе від зацькованого погляду. А то ти виглядаєш так, ніби знову збираєшся розповісти всьому класу, за що ти любиш Джона Квінсі Адамса.

Я окинула його холодним поглядом, але він усміхнувся у відповідь, як ні в чому не бувало. Зітхнувши, я проковтнула рештки шампанського.

– Так краще, – самовдоволено зауважив Фішер.

– Заткнися і принеси мені ще келих, поки я не наробила дурниць.