Запрошення

Вона посміхнулася мені, але вже без колишнього ентузіазму.

– Містер Ротшильд сказав, що, якщо вам більше нема чим зайнятися, ви можете почекати. Можливо, він і викроїть вам пару хвилин ... Вибачте, – скривилася вона.

– Все гаразд, ви тут ні до чого.

Вона кивнула у бік приймальні.

– Може, принести вам каву?

– Та ні, дякую.

– Що ж, мене звуть Рубі. Якщо передумаєте, звертайтесь.

– Дякую, Рубі.

Я вмостилася на диван і дістала телефон, щоб перевірити пошту. Щось підказало мені, що сидіти так доведеться дуже довго.

І я не помилилась.

За три години Рубі встала з–за столу і підійшла до мене.

– Я тільки–но подзвонила Гадсону, щоб нагадати йому про вашу присутність.

– І як він відреагував? – Усміхнулася я.

Рубі озирнулася, щоб переконатися, що ми тут самі.

– Відверто кажучи, він був трохи різкуватий, – засміялася вона.

– Навіть не сумніваюся. Ну та гаразд, почитаю поки що ці журнали, – кивнула я на кавовий столик.

До п'ятої години я подумала, що мені не залишається нічого іншого, як підстерегти Гадсона на виході. Якщо після перших двох годин у мене й майнула думка плюнути на все і піти, то тепер, просидівши тут цілий день, я вирішила триматися до кінця. Але о пів на шосту до мене знову підійшла секретарка.

– Я збиралася йти, а тому знову зателефонувала містеру Ротшильду. Він просив передати, що він не знайде сьогодні часу на розмову з вами.

Ось виродок... Напевно, він спланував це з самого початку. Що ж, у мене все одно не було роботи, тож втрата одного дня не могла вибити мене з колії. Я встала та взяла сумочку.

– Рубі, не могла б ти передати містеру Ротшильду, що я повернусь завтра? Може, тоді в нього знайдеться для мене кілька вільних хвилин.

Рубі подивилася на мене з подивом, але не стримала посмішки.

Наступного дня я повернулася до «Ротшильда Інвестментс» у повній бойовій готовності. При собі у мене були ноутбук, дещо з їжі, зарядка для телефону та перелік справ. Ближче до обіду я встигла викреслити з цього списку більшу частину пунктів, та почистила пошту.

У післяобідню годину, оскільки від Гадсона не було ні слуху ні духу, я оновила своє резюме і завантажила на сайт більше тисячі фото з телефону. Після цього я витратила півтори години, плануючи подорож, яка мені була просто не по кишені: я вибирала розкішні готелі та приватну яхту, яка могла б покатати мене між грецькими островами. О пів на шосту поруч зі мною знову виникла секретарка.

– Здається, маю гарну новину…

– Правда?

– Я щойно розмовляла з ним і повідомила, що ти все ще тут. І він не сказав, щоб ти йшла.

У мене вирвався смішок.

– Виходить, мені треба ще почекати?

Рубі кивнула у бік скляних дверей.

– Рано чи пізно він вийде з цих дверей.

– Ясно, – кивнула я. – Що ж, Рубі, гарного тобі вечора.

– І тобі, Стелло. Сподіваюся, завтра тобі вже не доведеться сидіти у приймальні.

– І я сподіваюся.

До 18.45 більша частина співробітників фірми розійшлася по будинках, а на їхнє місце заступили прибиральниці, які почали пилотяжити підлогу. Якийсь час я обмінювалася повідомленнями з Фішером, а потім знову повернулася до своєї віртуальної подорожі. Міконос став останнім островом, на якому я ще не встигла підібрати собі готель.

Голос, що пролунав у мене над вухом, прогримів немов із ясного неба. Я підскочила, схопившись за серце, а ноутбук злетів з моїх колін на підлогу.

– Ти налякав мене до смерті.

Гадсон похитав головою:

– Я міг пройти повз, і ти б навіть не помітила.

Нахилившись, він підняв із підлоги ноутбук, який, на щастя, не розбився. Гадсон глянув на екран.

– Чи збираєшся покататися на грецькі острови? Що ж, вдало тобі відпочити… – Він примружився. – У «Королівському готелі». Готель не з дешевих.

Я вихопила ноутбук із його рук.

– Я мрію здійснити цю подорож… не те щоб вона була мені по кишені.

Не можна сказати, що Гадсон усміхнувся, але куточок рота в нього зрадливо смикнувся. Потягнувши вгору рукав піджака, він глянув на великий масивний годинник.

– Дві хвилини, – кивнув він мені. – Час пішов.

І мене понесло. Я сказала, що хочу знати справжню причину, чому мені відмовлено в інвестуванні, оскільки це ніяк не міг бути створений для нього аромат. Я не полінувалася повідомити, що це той самий аромат, який сподобався йому двічі: спочатку на весіллі в Олівії, а потім у його офісі, коли я прийшла туди за телефоном. Потім, сама не знаю чому, я почала розповідати про зразки, які використовувала в ароматі... Не думаю, що за ці дві хвилини я хоч раз перевела подих.

– Що, все? – поцікавився Гадсон, коли я нарешті замовкла.

– Ну так.

Він кивнув головою.

– На добраніч, – кинув він на прощання і попрямував до дверей.

Я розгублено моргнула. Не може ж він просто взяти та піти?

– Ти куди? – Крикнула я йому вслід. – Я чекала на цю розмову два дні!

Гадсон навіть не озирнувся.

– Ти просила у мене дві хвилини, ось я тобі й дав їх. Прибиральниці замкнуть за тобою двері.

* * *

Якщо якийсь вечір і заслуговував на хорошу порцію вина, то саме цей.

Фішер працював сьогодні допізна, але це не врятувало його від моєї розгніваної тиради телефоном, а тому він чудово знав, що чекає на нього вдома.

– Дитино, я прийшов!

В одній руці у нього була пляшка вина, в другій – квітка, видерта, зважаючи на все, прямо з клумби.

Я з останніх сил спробувала зобразити посмішку.

– Я тут пройшов повз кінного поліцейського, і навіть у його коня не було такої витягнутої фізіономії, як у тебе. Ну що, червона ваза чи прозора? – тицьнув він пальцем у квітку.

– Найбільше йому підійшла б земля, – зітхнула я.

– Отож, червона, – кивнув Фішер і витяг з шафи вазу, що здавалася безмежно великою для однієї жалюгідної квітки. – Думаю, тобі варто зателефонувати до Олівії.

– Не хочу турбувати її. Та й що з того? Вона сама сказала мені, що за такі рішення відповідає Гадсон.

– Повірити не можу, що цей тип попросив тебе про побачення, але так і не зателефонував, а потім ще змусив сидіти в приймальні два дні. Як хочеш, але скінчиться все тим, що ви опинитеся в одному ліжку.

– Збожеволів? – пирхнула я. – Та він терпіти мене не може.

– Я спостерігав за вами на весіллі. Навіть коли він змусив тебе виступити з промовою, в його очах була іскорка.

– Деякі іскри ведуть до вибухів, я вже знаю.

– І все–таки чому він не подзвонив?

– Щоб поквитатися, – знизала я плечима.