Страница 30 из 58
Квочка в цю мить підвів голову і, побачивши, що я живий і навіть без подряпин, знепритомнів удруге. Я одразу про все догадався: сержант боявся, що я покараю його, не дочекавшись, поки він дотягне до пенсії. Але я підійшов до нього, наказав встати й міцно потиснув руку. «За вашу халатність, Квочко, виношу вам подяку. Скільки разів я казав: приваріть передні сидіння, сержанте. При найменшому дотикові вони падають разом з пасажирами назад, але ви не зробили цього. І ось сьогодні, завдячуючи вашій халатності, ми з вами живі». Я ще раз потиснув йому руку і при всіх розцілував. Квочка стояв і плакав. Я вперше у своєму житті бачив, щоб так щиро й невимушено плакали загартовані і мужні. Хвилююча картина була, лейтенанте. Такі картини запам'ятовуються на все життя. І тут мене зрадила витримка. До речі, теж уперше: я дістав з кишені свій улюблений мундштук і подарував його Квочці. «Куріть на здоров'я, сержанте, – пам'ятаю, такими були мої перші слова. – І бережіть свої вуса. Без мундштука ви їх зовсім обсмалили». Так я попрощався зі своїм мундштуком, – закінчив майор і прислухався. Крізь відчинені двері кухні долинуло кілька пострілів. Потім пролунала черга. Майор Ситорчук сидів спокійно, але насторожено.
– Не інакше як ручний кулемет, – підвівся трохи блідий лейтенант.
– Вихлопна труба Квоччиного мотоцикла, – уточнив Ситорчук. – Знову циліндри не прочистив. Колись ця халатність... – майор не договорив. Очі його стали великими. Лейтенант перехопив майорів погляд. Той дивився на кухню, звідки замість офіціанта несподівано вийшов Квочка з речовим мішком за плечима. На руках у сержанта були чорні рукавиці, на обличчі – окуляри. Вуса Квочки розходилися по обличчю, як «двірники» автомашини М-24.
– Не доведеться нам сьогодні попоїсти, – промовив майор і зміряв сержанта допитливим поглядом. – Слухайте, Квочко, що трапилося? Чого це ви з рюкзаком за плечима?
Сержант стояв і парував, наче перед тим, як пропустити Квочку через кухню, шеф-кухар тримав його там з годину серед казанів.
– Викрадено касу, – вуса сержанта вистрелили врізнобіч.
– Сядьте, – наказав майор і понюхав повітря. – Тільки без цього мішка. Ви що, не могли залишити його в колясці?
– Боявся, щоб не вкрали, товаришу майоре...
– Крадене двічі не крадуть, – сказав Ситорчук. – А тепер випаровуйтесь і доповідайте. Та тільки не кричіть. До речі, чому це ви вискочили з кухні, а не зайшли через парадні двері, як усі люди?
– Табличка винна, товаришу майор. Там висіло «Ресторан зачинено на обід».
– Але зараз ще ранок, сержанте. Ви над цим подумали? Вас завжди лякають ці таблички. Ніколи не вірте написаному, а коли ви вже так їм вірите, то перевіряйте...
– Я це запам'ятаю на все життя, – багатозначно промовив Квочка.
– От і чудово. А тепер продовжуйте.
– Викрадено касу, – знову почав сержант.
– Пограбовано касу або викрадено гроші з каси, – виправив майор. – Коли ви хвилюєтесь, Квочко, у вас не все гаразд із мовою. Вам треба навчитися висловлюватися і, головне, точно. Так, кажете, пограбовано касу в аеропорту?..
Лейтенант глянув на майора: мовляв, так, але звідки це йому відомо? Те ж саме говорили й очі сержанта, який одним духом випалив:
– Достеменно так!
– Тут нема нічого складного. Ви ж патрулювали в районі аеропорту. А потім он на мішку приклеєна аерофлотівська бирка. Вона свідчить, що власник мішка сьогодні прилетів до нашого міста, де в нього і вкрали мішок. Але мене зараз не мішок цікавить. Краще розкажіть детально, але нічого не пропускайте і не вигадуйте, – застережливо сказав майор, – як і коли пограбували касу. А втім, ми про це поговоримо у мене в кабінеті.
Майор не договорив. До них підійшов офіціант, тримаючи в руках записну книжечку.
– Можна підрахувати?
– Можна, але ми, любий мій, ще нічого не їли і, боюсь, сьогодні не поїмо. До зустрічі, – сердито, як усі голодні, промовив майор і попрямував до виходу в супроводі своїх вірних і нерозлучних друзів.