Страница 65 из 98
— Ти не наважишся використати магію. Не тут. І тим паче не перед професорами, — прогарчав Бо.
Ділан зробив крок уперед і так швидко штовхнув Бо у груди, що я ледь устигла помітити сам рух. Бо похитнувся назад і зблід. Темні потоки струменіли з Діланових рук, вся його аура ніби поринула в темряву, а крижаний холод поширився навколо. Ця темрява наблизилася до Бо, обплелася навколо його шиї, і мій колишній хлопець широко розплющив очі. Ділан зробив ще один крок уперед. Примарна петля затягнулася навколо шиї Бо, і той надривно захрипів. Ділан нахилився:
— Ти навіть не уявляєш, на що я здатний, Магвайре. Але я з радістю покажу тобі, якщо ти ще раз її торкнешся.
Раптом до них підійшов Ронан:
— Припиніть.
— Жалюгідний покидьку, — прогарчав Бо, роблячи ще один крок до Ділана.
Його обличчя було навдивовижу блідим, але в очах палахкотіла шалена лють.
Ронан відтягнув Бо назад:
— Заспокойся, хлопче. Він того не вартий. — Ронан кинув крижаний погляд на мене: — Вони того не варті.
Із цими словами він поклав руки на плечі Бо й відтягнув подалі від Ділана. Бо пручався, але все ж пішов, кинувши вбивчий погляд через плече, і я не могла збагнути, кому він призначений — Ділану чи мені. Коли Бо і Ронан зникли з поля зору, Ділан повернувся до мене. Його магія поступово розсіювалася, а погляд позбавився темряви.
— Ти в порядку? — тихо запитав він.
Я не знала, що відповісти. Було чимало варіантів:
Так
.
Ні
.
Не
знаю
.
— Ти не повинен був цього робити, — нарешті спромоглася сказати я.
— Це було вкрай необхідно, — відповів він, дивлячись у напрямку, куди пішли Ронан і Бо.
Його плечі залишалися напруженими, і здавалося, що він ладен знову кинутися на Бо.
Моє серце забилося швидше, але я намагалася ігнорувати це. Ділан не міг так бездумно поцілувати мене, потім, очевидно, пошкодувати про це, а зараз — заступитися за мене таким чином. У цьому не було жодної логіки. І я не була готова до ще однієї розмови, яка закінчиться моїми сльозами. Тому я розправила плечі.
— Мені треба йти, — глухо промовила я.
— Зачекай. Я…
Він зупинився на півслові і кинув погляд через плече. Я подивилася туди ж і побачила Амару та Джорджину, які продовжували сидіти на одній із лавок і крадькома спостерігали за нами.
— Нам потрібно поговорити, Зої, — тихо, але водночас наполегливо промовив Ділан.
Я глянула на нього:
— Про що?
Ділан відкрив рота, щоб відповісти, та не встиг, бо його покликали. Це була Амара. Я знову глянула на неї та Джорджину й побачила, як вони махають йому.
— Ти знаєш про що, — відповів він, не зважаючи на заклик.
Його знову покликали, цього разу Джорджина. Я лише похитала головою:
— У тебе є свої справи. У мене — свої. Ми… ми побачимося на наставництві, гаразд?
Я відвернулася. Ділан позаду мене голосно видихнув, але не зупинив мене, тож я поспішно вийшла з приміщення.
Я зітхнула з полегшенням, коли нарешті опинилася назовні, проте раптом хтось покликав мене. Я обернулася й побачила Лоркана Гарена. Він стояв, сперши одну ногу на стіну біля входу в аудиторію і схрестивши руки на грудях. Його невимушена усмішка не віщувала нічого доброго. Особливо зважаючи на сутичку Бо й Ділана, після якої мені зовсім не хотілося нових проблем.
Лоркан відштовхнувся від стіни і пішов до мене; його хода була неквапливою й самовпевненою.
— Ти справді кмітлива дівчинка, Кінґ. Я підозрював, що тебе не варто недооцінювати.
Я зосередилася і з нетерпінням подивилася на нього. Аж раптом в голові промайнула здогадка.
— Дай-но вгадаю: ти прийшов вимагати щось?
— Я вже це казав, але можу повторити ще раз: кмітлива дівчинка.
Він відкинув темне пасмо зі свого чола і фальшиво усміхнувся мені. Це була саме та усмішка, від якої, напевно, не одна дівчина втратила голову. Лоркан був гарним. І він це прекрасно розумів. Він умів використовувати свою харизму, і я була певна, що саме через це він віддав стільки брошок під час оголошення. Лоркан, безумовно, найкраще впорався з випробуванням завдяки своїй магії зачарування, яку він застосовував до інших учасників, тимчасом як вони не розуміли що роблять.
— Ходімо, — промовив він і кивнув у напрямку коридору.
Я нерішуче зробила як сказано. Ми йшли коридором пліч-о-пліч, поки не зупинилися біля маленької ніші. Лоркан схопив мене за руку і затягнув туди, щоб нас не одразу могли помітити перехожі. Лише після цього він схилив голову. Ми стояли настільки близько одне до одного, що кінчики його черевиків торкалися моїх.
— А тут непогано, — промовив він, на його обличчі досі сяяла ця небезпечна усмішка. — Може, нам варто частіше сюди навідуватися?
— Немає ніяких «ми», Лоркане.
— Як безсердечно.
Він глибоко зітхнув, темні кучері знову впали йому на чоло.
— А я думав, ми на шляху до справжнього порозуміння.
Я стримала бажання закотити очі. Лоркан намагався вивести мене з рівноваги, однак таку насолоду я дарувати йому не збиралася.
— Кажи вже, чого тобі треба.
Ігри закінчилися. Я зрозуміла це з його усмішки, яка повільно згасала. Лише очі продовжували сяяти.
— Я хочу, щоб ти дізналася для мене, яким буде третє випробування.
Я примружила очі, але, усвідомівши його слова, розсміялася. Це був невеселий сміх.
— І як, по-твоєму, я маю це зробити? Ти ж знаєш, що випробування тримають у суворій таємниці.
Лоркан стенув плечима:
— Це не моя проблема.
Він зібрався обернутися, та я схопила його за рукав. Лоркан розвернувся до мене і глипнув здивовано.
— Обери щось інше. Щось реалістичніше, — попросила я.
Він удав, що уважно все обмірковує. Нарешті повністю повернувся до мене, зробив крок назустріч і підійшов так близько, що мені довелося відступити. Спиною я вдарилася об стіну біля завіси, що закривала нішу.
— Як щодо поцілунку?
Лоркан сперся рукою на стіну поруч із моєю головою, його погляд ковзнув до моїх губ. Раптом мені стало важко дихати, і я замислилася, що, можливо, все-таки не захищена від його магії. Проте ця мить швидко минула, і я скривилася.
— Ні, дякую, — врешті відповіла я.
Він знову відступив і стенув плечима:
— Тоді тобі доведеться погодитися на перший варіант.
Я б задушила його просто зараз, якби це не було незаконно.
— Лоркане, та годі вже! — гукнула я йому вслід, коли він рушив. — Ти ж знаєш, що це неможливо.