Страница 62 из 98
Я попрямувала туди, бо те, що я шукала, мало бути десь там. Таємна схованка, куди ця людина неодноразово ховала щось від інших у мене на очах. Я відкрила скляні дверцята вітрини з численними кубками та нагородами. Ставши навшпиньки, простягнула руку й намацала торішній кубок — золоту потвору, що виявилася важчою, ніж здавалося. Я перехилила його, обмацала зворотний бік і вп’ялася нігтями в нижню поверхню. Декілька спроб — і мені вдалося те, чого я прагнула. Різко смикнула і затамувала дух. А потім перевернула кубок і кілька разів струснула.
Декілька брошок тихо впали на підлогу. Кров у вухах мені зашуміла.
Я несамовито розсортовувала їх, перевертаючи таким чином, щоб побачити вигравіювані ініціали на звороті. Я завмерла, коли побачила гравіювання «З. К.» на одній срібній брошці.
Це була вона. Ось підтвердження, якого я так боялася.
Тремтячими пальцями я взяла брошку й після кількох спроб приколола її до свого светра. Потім знову глянула на брошки, що залишилися. Там була ціла жменя, і на мить у мене промайнула думка забрати всі. Однак згадала, яким чином він отримав брошки і яку нечесну тактику для цього використав. Мене почало нудити. Ні, я не могла їх узяти. Одна лише думка про це була огидною.
Пронизливе оголошення продовжувало звучати в гуртожитку разом із приглушеними криками учнів. Саме тому я почула кроки позаду себе занадто пізно.
— Що в біса ти тут робиш? — пролунав знайомий голос.
Я рвучко розвернулася.
Це був він. Людина, яка підсипала мені наркотики, а потім напала на мене. Людина, яку я колись знала краще, ніж саму себе.
Бо поглянув на мене своїми блакитними очима і насупився.
У мені спалахнула лють. Як він міг так стояти і сердито дивитися на мене після всього, що зробив? Захотілося схопити кубок і жбурнути в нього. Але не можна було втрачати самовладання. Мені потрібно було вийти звідси зі своєю брошкою та знайти Кенну і Мерфі. Проте зараз зовсім не хотілося приймати розумні чи обдумані рішення. Мій гнів на Бо не давав змоги просто втекти.
— Ти прекрасно знаєш, що я тут роблю, — холодно відповіла я.
Він насупився ще більше і закашлявся. Полин і блошина м’ята насправді не були небезпечними, але могли викликати неприємне подразнення. Особливо якщо змішати їх із кількома магічно посиленими травами й підпалити.
Бо повільно зробив крок уперед, і я одразу ж відступила. Я ризикнула швидко глянути на еркер. Потім знову перевела погляд на свого супротивника.
— Хочеш знову напасти на мене? Чи боїшся, бо я зараз не під наркотиками?
— Про що ти говориш? — запитав він.
— Ти прекрасно все розумієш.
Я широким жестом вказала на вітрину і на таємний сховок, яким він неодноразово користувався.
— Я просто не розумію, навіщо це все. Я думала, що ми помирилися.
— Ми й помирилися. Я взагалі не розумію, що ти тут робиш. Зої, що ти…
Його погляд впав на відкриту вітрину, а потім на зламаний кубок. В очах промайнуло усвідомлення.
— Це ти запалила димові шашки?
Я згадала, що відчувала тієї ночі. Як була напівпритомною, як змокла до нитки під дощем. Як він штовхнув мене, повалив на землю, аби тільки взяти мою брошку.
Згадала його самовпевнену усмішку, коли він записувався на турнір. Як сидів зі мною біля багаття і вибачався.
Я була такою дурепою, що повірила йому. Але потому він показав своє справжнє нутро — під впливом магії меча або ж ні.
— Ти підсипав мені наркотики, а потім напав на мене. І все заради цього клятого турніру, — прошипіла я.
Він подивився на мене так, ніби я була йому чужою.
— Ти що, зовсім втратила глузд?
Мій погляд зупинився на золотій брошці, прищепленій до його светра.
— Може, й так, — відповіла я.
А наступної миті я кинулася вперед, просто на нього.
Бо цього не очікував. Він зреагував повільно і не встиг запобігти нашому падінню. Він застогнав від здивування, коли я схопила брошку, що була на його лацкані, і смикнула її до себе. Тканина розірвалася. Але хлопець швидко схаменувся — занадто швидко. Наступної миті він схопив мене за зап’ястя, потягнув його вгору, і ми перекотилися. Він усією вагою навалився на мене, перекриваючи повітря, тож я почала задихатися.
— Я не знаю, що з тобою сталося, але ти збожеволіла, якщо гадаєш, що я просто так віддам тобі свою брошку, — прогарчав Бо. — Хоча мушу визнати, що вражений твоєю сміливістю через те, наскільки далеко ти зайшла. Справді.
Він говорив зверхньо, і це ще більше розпалювало гнів усередині мене.
— Як великодушно з твого боку.
Я спробувала відштовхнути його, та він був достобіса сильним. Кілька секунд ми боролися, я різко вдарила Бо коліном у живіт. Хлопець почав задихатися, а я скористалася моментом, щоб вирватися з його рук і відкотитися. Мої тренування з Діланом далися взнаки, і я вже не була такою беззахисною, як декілька місяців тому. Мої удари були точними, а реакція — швидкою. Я реагувала на кожен рух прийомами, які відточувала останні тижні, відповідала на кожен удар, а деякі атаки передбачала наперед. Але наступному нападу… на жаль, завадити не змогла. Бо різко смикнув мене назад, його пальці врізалися мені в руку, і він міцно схопив мене. Я намагалася звільнитися, чинила шалений опір, та все було марно. Його рука міцно притискала мій торс до підлоги, тож я важко дихала. Потім відчула, як кров почала пульсувати у вухах.
Перед очима постав образ, як Бо підстеріг мене в тунелі. Він зробив мені боляче. Можливо, він заподіє біль іще комусь. Я не могла цього допустити.
Моя магія пробудилася. Раптово і потужно. Голова пішла обертом. Руки мені затремтіли. Зазвичай моя магія полягала в тому, щоб передбачати смерть. Але коли виникала смертельна небезпека, сила проявлялася й пульсувала в моїх жилах. Так було й тоді, коли Кенну взяли в полон і мені довелося рятувати нас обох у смертельній битві проти Крі й Віолет. Тоді я злякалася цього. Магії смерті, жахливих видінь, у яких бачила загибель дорогих мені людей. А зараз? Я більше не боялася. Моя магія не завдавала шкоди — вона захищала від небезпеки. Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Гаряча сила запалала в мені. Я не дозволю Бо знову завдати комусь шкоди. Ні мені, ні комусь іншому.
Я розплющила очі. Від побаченого в них Бо відсахнувся. Я скористалася моментом, різко відкинула руки назад і щосили штовхнула його. Бо відлетів майже на два метри і з гуркотом врізався в один з диванів. Удар був настільки потужним, що диван з гуркотом посунувся по підлозі й врізався в дерев’яний стіл у центрі кімнати. Бо лежав непорушно.