Примарне правління

Глава 18

13

Решта тижня промайнула швидше, ніж очікувалося. Ми з Мерфі та Кенною присвячували кожну вільну хвилину читанню книжок про міфічних істот, сподіваючись знайти якомога більше зачіпок. Час від часу я також намагалася спіймати Лоркана Гарена, але рідко зустрічала його, а коли й бачила, він зазвичай не звертав на мене уваги і, здавалося, уникав розмов. Так само було і з деякими іншими учнями. Чутки про те, що я навмисно завдала шкоди Джорджині, Лоркану та Амарі, не вщухали. Але це тільки посилювало моє бажання з’ясувати справжню причину такої поведінки морського змія, а отже, вечорами замість вечірок я сідала за стіл й обговорювала з Кенною та Мерфі наші подальші дії. Всі троє ми розуміли, що мені терміново потрібно поговорити з Лорканом. Або з Джорджиною та Амарою, навіть якщо це здавалося малоймовірним. Зрештою, Джорджина зненавиділа мене, а з Амарою мені було не з руки говорити, бо за останні дні я кілька разів бачила її з Діланом.

Я не розуміла його. Часом він підходив, і ця близькість спричиняла всередині мене пожежу, але потім під час наставництва знову сідав навпроти з кам’яним обличчям, без жодного натяку на те, що він демонстрував мить тому. Через це своєю чергою в мене знову з’являлася думка, що я для нього просто робота. Це все не тільки засмучувало мене, а й злило. Як так можна: щойно палко шепотіти мені на вухо й вибачатися, а потім проводити час з іншою дівчиною? Я знала, що Ділан може бути різним, але ніколи не вважала його жорстоким. Я так і не зрозуміла, чи є між нами якість стосунки, і це все більше мене розчаровувало.

Того ранку я прямувала коридором академії до аудиторії фольклору. Я зупинилася біля вузької ніші з видом на озеро, яке знову повністю замерзло. Від дір, які пробив у льоду змій, вже не було й сліду, наче нічого й не трапилося. Я мимоволі потягнулася до брошки на светрі. Поринувши в роздуми, я обмацувала крука, відчуваючи пальцями холод прикраси. І знову мені стало цікаво, що за металевий блиск я бачила між лускою змія. І чи не помиляюся я, вирішивши, що розгледіла щось більше, ніж просто відблиск?

Оскільки жодних успіхів ми не досягли, я подеколи замислювалася, чи не було моє бажання занадто відчайдушним. Чи не надаю я йому завеликого значення і чи не слід було б зосередитися на чомусь іншому. Але щойно в моїй голові з’являлася така думка, все всередині мене стискалося, наче бунтуючи проти неї.

«Ні, — промовляла я собі. — Ти все робиш правильно».

З цією думкою я покинула нішу й увійшла до аудиторії навпроти. Вікна кабінету професора Бойла виходили не на водний краєвид, а на задвірки кампусу, звідси добре було видно вікторіанські сади та нещодавно відбудовану кузню, а трохи далі — гуртожитки Золотого Листя і Бронзових Вовків. Я зайняла своє місце біля вікна й заходилася діставати блокнот і зошит із фольклору. Аудиторія поступово заповнювалася учнями. І знову до мене долинули пересуди за спиною.

— Насправді дивно, що слухання відбулося так, — прошепотів Ронан достатньо голосно, щоб я добре почула його з переднього ряду. — Вони всі залишилися в турнірі. Це трохи дратує.

На вечірці в лісі Ронан чітко дав зрозуміти, що був би радий усуненню інших. Але мене здивувало, що він так різко змінив свою думку. Особливо тому, що він, безперечно, спеціально говорив так, щоб я почула.

— Мабуть, учителям варто все це переосмислити. Хто знає, що вона зробить на наступному випробуванні, — відповів Томас так само голосно. — Краще б вони забрали в неї брошку.

Я знову потягнулася рукою до своєї брошки. Я вже збиралася відкрити рота й захищатися, коли до мене хтось підійшов.

— Ти краще переймайся своєю брошкою, хлопче. Я бачив, як ти мало не надзюрив у штани, коли побачив морського змія, — промовив Бо.

Я затамувала дух. Коли Томас почав сердито затинатися, Бо зиркнув на мене через плече. Ми обмінялися поглядами. І злегка усміхнулися одне одному. Це був одночасно знайомий і дивний момент, але щось схоже на полегшення розлилося в мені і змусило випростатися, адже тепер хтось був на моєму боці.

— Дякую, — беззвучно промовила я.

Бо швидко кивнув мені, а потім повернувся до свого місця, коли до аудиторії увійшов професор Бойл. Я дістала блокнот, взяла олівці й спробувала подумки підготуватися до заняття. Я зосередилася на професорові. Йому було десь під сорок, і він був одним із небагатьох професорів академії, які завжди носили елегантні костюми. Професор Бойл тримався впевнено, завжди ходив поміж партами, а дрібні зморшки в куточках його очей безапеляційно вказували на те, що він був не надто суворою людиною. Він, як і Ділан, був нащадком великого Дагди, одного із найважливіших богів Туата де Дананн, що керував майже всіма основними явищами, наприклад життям і смертю, погодою і порами року. Великий Дагда також асоціювався з мудрістю і наставництвом. Ділан був женцем, що скеровував душі померлих до потойбіччя, тим часом професор Бойл володів даром мудрості. Ця магія допомагала йому розшифровувати стародавні письмена, розпізнавати приховану магію та розгадувати наслідки складних ситуацій ще до того, як ті наставали. Він також володів майже незмірною кількістю знань і міг розповісти практично про кожен історичний аспект Туата де Дананн так, наче ця інформація була буквально у нього в крові.

Професор Бойл був єдиним вчителем, що не змінився у мене після переходу з одного дому в інший. На фольклорі ми вивчали устрій Ради й лицарства та як поміщати історичні події життя наших предків у правильний контекст. Мама вважала, що професор Бойл мав бути більш прискіпливим і строгим до нас, але, гадаю, він усе робив правильно. Уроки проходили здебільшого цікаво, і це був один із тих предметів, з яких я не відставала. І дуже вдячна йому за це.

Професор Бойл плеснув у долоні, обвів поглядом ряди й усміхнувся, від чого зморшки в кутиках його очей виділилися ще більше.

— Доброго ранку. Сьогодні ми зосередимося на Фоморах. Знаю, що дехто з вас із цією темою вже знайомий, та сподіваюся, що сьогодні зможу відкрити вам щось нове.

Почувся тихий шурхіт, і я неспокійно засовалася на своєму місці. На щастя, сусіднє зі мною місце було порожнє (ще декілька місяців тому там сиділа Віолет), тож я нікого не потурбувала. Фомори були темою, якої завжди уникала моя мама. Звісно, я знала базові відомості, як і те, що мамі, на її посаді емісарки Ради, часто доводилося мати справу з появою різних загроз, як-от Фомори. Проте вона ніколи не ділилася зі мною подробицями, бо її місії завжди були надсекретними і лише офіційні члени Ради могли бути втаємничені в них після складання присяги.