Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 66 из 103

Мимохіть глипнула на свій телефон і побачила повідомлення від Бо та Віолет. Обоє питали, як почуваюся. Віолет я швидко відповіла, що все добре, а Бо навіть не знала, що і як писати. Слова Ділана про те, що мій хлопець добре знав про напад Джорджини, крутилися в моїй голові, і я не знала, як вчинити в цій ситуації. Я відкинула думки про Бо й невдовзі приєдналася до інших, узяла кілька декоративних подушок з ящика під ліжком і розклала їх на підлозі, щоб нам було зручно.

— Маю такий план: один з нас вивчає нотатки, другий — переглядає заголовки розділів у книжках і шукає збіги, а третій — переглядає ескізи зброї, — запропонувала я.

— Я візьмуся до ескізів, — одразу сказав Мерфі.

— Тоді я беру нотатки. У Фінна досить кривий почерк, але принаймні я вже знайома з ним і, ймовірно, зможу краще його розібрати, ніж ви двоє, — сказала Кенна.

Мені залишилися книжки. Мабуть, це була непогана ідея — врешті-решт, я повинна звикнути до перевірки книжок на наявність корисної інформації і в дуже короткі терміни. І щойно знайду відповідні розділи, ми зможемо розділити їх між собою.

Спочатку я взяла «Кельтський Інший світ». Це була книжка про Тір-на-Ног, кельтський Інший світ. З дитинства мені розповідали, яким чудовим має бути це місце — місце, куди Туата де Дананн відступили після своєї останньої руйнівної битви із синами Міля. Після цього їх почали називати сидами, людьми з пагорбів. У деяких легендах ішлося про те, що народ Дану відтоді жив у темряві, але наші перекази свідчили, що вони відступили до Тір-на-Ног, священної землі вічної молодості.

У книжці містилися різні трактати про розташування Тір-на-Ног. У деяких було зазначено, що це священне місце, найімовірніше, на заході Ірландії, в інших припускали, що воно розкинулося на невеликому скупченні островів. Далі була висунута теорія, що Тір-на-Ног можна знайти лише за особистим покликом бога або за допомогою ключа, але задля цього потрібно вирушити в довгу, виснажливу подорож.

Я взяла наступну книжку. «Чотири великі міста: Фаліас, Ґоріас, Фініас і Мюріас» була тоншою за попередню.

Тут я знайшла трактати про чотири священні міста народу Дану, де кожен учитель навчав народ Дану різних мистецтв. Я погортала книжку. Аж раптом помітила кольорову позначку. Розгорнула сторінку повністю і піднесла ближче до обличчя. Довга фіолетова лінія збоку відзначала цілий абзац, поруч з яким була чорно-біла ілюстрація. На ній — широкоплеча постать з довгим списом у руці. Під нею напис «Спис Луга з Фініаса». Поруч хтось написав олівцем: «Доля!».

Я швидко переглянула виділений абзац. Текст розповідав про чотири скарби народу Дану: спис Луга з Фініаса, казан Дагди з Мюріаса, меч Нуада з Ґоріаса та камінь з Фаліаса. Кожна із цих святинь виконувала певну функцію. За допомогою списа Луга та меча Нуада можна було виграти будь-яку битву. Камінь, наприклад, кричав, коли його торкався справжній король Ірландії. Казан приносив добробут тим, у кого чиста душа. Більше там нічого не було. Але я інстинктивно відчувала, що виділення не було випадковим, а напис біля нього й поготів.

— Народе, — сказала я, поклала книжку й підсунула її до середини. — Я дещо знайшла.

Кенна та Мерфі відразу нахилилися над сторінками. Я вказала на абзац.

— Це місце виділено. Звичайно, я не знаю, чи це зробив Фінн, але тут ідеться про скарби народу Дану.

Кенна затримала подих, а в блакитних очах Мерфі з’явився блиск.

— Це однозначно схоже на жахливий почерк Фінна.

Мерфі торкнувся виділеного місця.

— Він точно мав на увазі «Клинки долі».

— Він написав це поруч, а отже, має бути якийсь зв’язок, — повільно сказала Кенна.

— І саме цієї книжки немає в наявності, — додала я.

Мерфі вилаявся.

— Але чим нам це допоможе? Звісно, Фінн вивчав священну зброю. Ковальство було його магією.

— Проте в академії є лише один примірник цієї книжки, — заперечила Кенна. — Й інформацію про скарби Дану можна знайти тільки у вибраних творах.

Я пробурмотіла на знак згоди.

— Що ви знаєте про скарби Дану?

— їх є чотири. Вони всі допомагали Туата де Дананн у їхніх битвах і їх зберігали як святині після завершення битв. До сьогодні вони мають бути під охороною родин Ради, хоча ніхто не знає, чи це правда, бо то велика таємниця, — сказав Мерфі.

— Чула, що родини змінюються кожні декілька десятиліть, — відповіла я. — Але, щоб бути посвяченим у це, треба скласти присягу. Це відбувається лише під час вступу до Ради.

— Отже, ти, наприклад, не знаєш, чи володіє твоя родина одним зі скарбів? — запитала Кенна.

Я похитала головою.

Мерфі задумливо потер підборіддя.

— Цікаво.

— У нотатках Фінна згадано меч, над яким він безперервно працював. Здається, зробив навіть кілька і жодним не був задоволений, — повільно сказала Кенна. — Ви думаєте...

Вона не встигла закінчити речення, коли Мерфі, риючись серед ескізів, підняв один з них.

— Вони датовані. Це останній ескіз.

Ми подивилися на нарис меча. Такої складної зброї я ніколи не бачила. У хрестовину був вставлений кристал із тонкими золотими нитками, що розширювалися до боків і кілька разів обвивали нижню частину клинка. Клинок також був покритий складним візерунком, де переплетені лінії, як хвилі бурхливого моря, тягнулися вниз по мечу.

— Це вражає, — сказав Мерфі.

— Там є ще зображення? — запитала Кенна, гортаючи книжку.

Я похитала головою. На ескізі можна було побачити лише спис Луга, хоча це, ймовірно, не було точним відтворенням.

— Подивімось в іншій книзі про ковальське мистецтво, — запропонував Мерфі та взяв її до рук.

Здавалося, що ми всі думали про одне й те саме. Я схопила планшет і відкрила браузер академії. Ввела в поле пошуку «меч Нуада». Висвітлилася низка результатів, майже всі вони вказували на «Клинки долі», книжку, якої ми не могли знайти і яка в бібліотеці була лише в одному примірнику. Наприкінці — стаття, на яку я одразу натиснула... і роздратовано видихнула.

— Що трапилося? — запитала Кенна й підсунулася ближче до мене.

— Тут є стаття про меч Нуада, але немає доступу, щоб прочитати її.

Кенна нахмурилася.

— Схоже, цю інформацію можна отримати тільки з вагомої причини.

Я на мить замислилася, чи могли б ми знову скористатися комп’ютером місис Вульф. Але попереднього разу нас ледь не зловили. Ще раз нам точно не вдалося б викрутитися з придуманою відмовкою. Втім, ми не могли звернутися й до викладачів і відкрито просити про дозвіл на доступ.