Кали-юга

Вона зайнята, вона просто зайнята, твердив собі Лео, перебираючись через завал. Берці грузнули в пухкій землі, він насилу витягував ноги — й грузнув знову. Вона колону бомбить, їй не до мене. Калина, коли літає, взагалі нічого не бачить і не чує. Добравшись до дверей, Лео смикнув їх на себе. Двері заклинило. Зараза! Він почав руками розгрібати землю. Розгріб, вломився всередину…

На моніторах крутила чорно-біла заметіль. Верхній правий був темним, мертвим, із тріщиною по діагоналі. У кутку застряг зазубрений уламок. На полиці ліворуч розвернуло банку з тушкованкою, наповнивши бліндаж смачним м'ясним запахом. Як він примудрився все це розгледіти в мізерному світлі з дверного отвору? В дратівливому мерехтінні моніторів?

Калина.

Вона вперто опинялася в сліпій плямі, куди б він не дивився. Лео змусив себе подивитися на неї. Калина сиділа — лежала? — ткнувшись обличчям у стіл. Ліва рука безвольно звисла вниз, права застигла на клавіатурі.

— Калино!

На негнучких ногах він зробив крок ближче, вдивився. Світла вистачило, щоб побачити трикутний акулячий зуб — уламок, що стирчав із потиличника шолома. Шолом тріснув, чорний пластик на краях тріщини стопився, намертво впаявши осколок у шолом. Тьмяно блищали перебиті проводки в обгорілій ізоляції.

Уламок закоротив контакти. Схоже, система накрилася… Про що ти думаєш, кретине?! Вгамувати тремтіння в пальцях було непросто, але Лео впорався. Приклав палець до шиї дівчини, збоку. Шия була тепла.

Пульс! Є пульс!

Дихає.

Лео схопився за рацію.

— Прийом, це Лео. Калина 300! Повторюю: Калина 300! Терміново потрібен медевак!

— …У голову… Непритомна…

— …жива! Точно! Пульс є, я перевірив. Давайте швидше!

— …На ній шолом ВР. Уламок застряг і припаявся…

— …Кровотеча?

Він подивився на свої пальці. Перевів погляд на потилицю дівчини.

— …Є, невелика. Майже зупинилася.

— …Плюс-плюс, зрозумів! Не чіпати, чекати медиків.

Він дав відбій, видихнув. Чекати, нічого не робити, нічого не могти зробити — нестерпно. Ще раз перевірив пульс: слабкий, але виразний. Прислухався до дихання: неглибоке, рівне.

Дасть бог, відкачають!

Тільки зараз він звернув увагу на праву руку дівчини. Долоня лежала на групі кнопок перемикання режимів. Одну з кнопок вказівний палець втопив до упору. Калино, що ти намагалася зробити в останній момент?

Не останній, тіпун тобі на язик!

— Тримайся, допомога вже їде. Будеш як новенька!

Не чує.

Він схилився над клавіатурою, намагаючись у мерехтливому світлі моніторів розгледіти, що за кнопку встигла натиснути Калина.

«Інтегральний режим».

У цьому режимі він із Калиною не літав. Ну, інтегральний. Де ці медики?! Чому так довго?!

Не знаючи, чим себе зайняти, Лео почав міряти кроками бліндаж. Чотири кроки в один бік, чотири в інший. Чотири в один, чотири… Бліндаж був більшим, але його заставили обладнанням. Запасні дрони, акумулятори, запчастини, кабелі, зарядна станція…

Що це?!

Лео різко обернувся, ледь не впавши. На шоломі блимав зелений індикатор. Поруч загорівся, заблимав другий, третій. Під столом натужно загудів процесорний блок — гніздо шершнів прокинулося від сплячки. Бічні монітори згасли, залишилися працювати тільки два центральні. Чорно-біла заметіль перетворилася на смуги, крізь них смутно проступило зображення.

Лео зробив крок ближче, вдивився. Смуги порідшали, зблякли. Зображення блимнуло, крутнулося; завмерло. Зробилося кольоровим, яскравим, чітким.

На моніторах ішов бій.

…Темрява рідшала, вицвітала. Перетворювалася на сіру каламуть. У центрі проступила світла пляма. Вікно, ілюмінатор, світловий тунель, що йде…

Куди?

Я вмираю? Світло, тунель… Невже так це й відбувається? Хто мене там зустріне?

Її зустріло небо. Блакитне, бездонне.

— Моя пані?

— Вундере?!

— Радий, що ви живі, моя пані.

Чи може ШІ радіти? Старенька, ти точно на небесах.

— Успішне виконання завдання дає позитивний зворотний зв'язок. Це можна вважати аналогом радості.

— Завдання?

— Одним із моїх пріоритетів є підтримання зв'язку з оператором — з вами, моя пані. А також забезпечення безпеки оператора. Ваше життя було в небезпеці, але мені вдалося вас повернути. Ви мені в цьому дуже допомогли, моя пані.

Ніколи ще Вундер не був таким багатослівним. Хвилюється?!

— Допомогла?

— Ви ввімкнули інтегральний режим. Без нього я не зміг би перенести вас у систему. Сталася аварійна перекомутація контурів. Перенесення буде завершено через чотири хвилини тридцять сім секунд.

— Перенесення?!

Вундер щось відповів, але Калина його вже не слухала. Світ крутнувся й розкрився, розпустився величезною квіткою. Північ і південь, схід і захід, небо й земля — земний світ бхумі. Це слово — бхумі, колись почуте від діда, поховане в глибинах пам'яті, спливло саме, щойно в ньому виникла потреба.

Калина роздвоїлася.

Вона була в небі над полями й посадками, окопами й бліндажами; над колоною бойових машин, яка повзла по дорозі. Її голова ширяла під хмарами, спостерігаючи за перебігом битви, й ніщо не могло сховатися від трьох всевидячих очей. Сім із восьми її рук, з'єднані нервами цифрових каналів зв'язку, стискали смертоносну зброю. Восьма долоня була порожня — зброя, що була в ній, уже знайшла свою ціль.

Водночас вона залишалася в напівтемному бліндажі — нерухоме смертне тіло в шоломі ВР. Рука на клавіатурі, палець застиг на втопленій кнопці інтегрального режиму.

Інтегрального, а не автономного!

Вона помилилася, наосліп натиснувши не ту кнопку. Зараз ця помилка рятувала їй життя.

Осколок пробив шолом і увійшов у потилицю. Замкнув контакти дротів, пошкодив мозочок — чи що там ще? — створюючи нові контури слабких струмів і неможливі нейронні зв'язки. Осколок дозволив Вундеру перенести свідомість пілота, пам'ять — душу?! — на HDD-драйви комп'ютера та в блоки пам'яті дронів.

Вона була тут.

Вона була там.

Тут її ставало дедалі більше, а там залишалося дедалі менше. Калина фізично відчувала, як перетікає з одного тіла в інше.

— …до завершення перенесення залишилося три хвилини чотирнадцять секунд…