Страница 9 из 149
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Піппа відірвалася від клавіатури, випросталась і прислухалася — знизу долинав якийсь гомін. Щось зі стуком упало, і тут же пролунав гучний тупіт, а потім скрегіт пазурів і нестримний хлоп'ячий регіт. Буквально за секунду все стало ясно.
— Джошуа! Чому на собаці моя сорочка? — голосний крик Віктора просочувався прямо з–під килима на підлозі в кімнаті Піппи.
Дівчина посміхнулася собі під ніс, зберегла останні записи та опустила кришку ноутбука. Кожного божого дня повторювалося одне й те саме — щойно тато, повернувшись з роботи, з'являвся на порозі, його було чути в усьому домі. Це перетворилося вже на щось само собою зрозуміле. Якщо він намагався говорити пошепки, в іншому кінці кімнати було чутно кожне слово, а вже коли похитувався від сміху — люди просто здригалися.
І щороку, скільки Піппа себе пам'ятала, у ніч перед Різдвом вона прокидалася від його «тихого» тупоту на сходах, коли він ніс у дитячу кімнату наповнені подарунками від Санти різдвяні панчохи.
Вітчим був живим втіленням делікатності.
Піппа спустилася вниз й застала сцену в самому розпалі. Джошуа з реготом носився з кімнати в кімнату: з кухні в коридор, а звідти — до вітальні й назад по колу.
Йому на п’яти наступав, незграбно ковзаючись на гладкій підлозі й повискуючи від захоплення, золотистий ретривер Барні. На собаці красувалася найяскравіша татова сорочка — отрутно-зелена з візерунками, куплену під час останньої поїздки до Нігерії.
Замикаючим був Віктор. Величезний і солідний, у темно-сірому костюмі-трійці, він з усіх ніг мчав за хлопцем і собакою, наповнюючи будинок гуркотом гучного сміху.
Видовище дуже скидалося на саморобну сцену з мультика про Скубі-Ду.
— Ну ось... А я уроки робити зібралася. Яке там вже… — сказала Піппа, відскакуючи в бік, щоб її не збили з ніг. Барні зупинився, бацнув її в ногу і тут же кинувся наздоганяти Віктора з Джошем, які з розмаху дружно плюхнулися на диван.
— Ну, привіт, сонечко! — посміхнувся Віктор і ляснув поряд із собою, запрошуючи доньку сісти.
— Привіт, тату. Ти так тихо увійшов! Зовсім нечутно!
— Піпетко-цукерко, до чого ж ти розумна! Досить уже одні й ті ж жарти скалозубити.
Піппа присіла поруч. Джош і тато так важко дихали, що диванні подушки ходили ходуном.
Джош почав колупати в носі. Віктор, помітивши це, потягся і шльопнув хлопчика по руці.
— Як ваш день пройшов? Розповідайте.
Джош одразу взявся у подробицях описувати зіграні за день футбольні матчі.
Піппа поринула у свої думки. Їй уже довелося вислуховувати всі ці подробиці в машині дорогою додому, коли забирала брата з футбольного клубу. Вона і тоді особливо не заглиблювалася — все ніяк не могла забути здивований погляд тренера, що тимчасово підміняв, коли вона, така світлошкіра, показала, кого прийшла забирати, і як ні в чому не бувало заявила:
— Я сестра Джошуа.
Пора б їй уже звикнути до довгих поглядів незнайомців, які посилено намагаються розібратися в її сімейних зв'язках. Розгадати хитромудрі цифри та імена, накреслені на родовому дереві сім'ї. Величезного зросту нігерієць, зрозуміло, був їй вітчимом, а Джошуа — зведеним братом. Проте Піппу бісили подібні уточнення — бездушні технічні позначення. Більше нічого. Близькі люди не повинні вписуватися в математичну формулу.
Спорідненість не обчислюється десятковими дробами. Віктор із Джошом не на три восьмих й не на сорок відсотків приходились їй рідними. Вони повністю були її сім'єю. Татом і пустотливим маленьким братиком.
Рідний батько Піппи, від якого їй дісталася перша частина прізвища, загинув в аварії, коли дівчинці було лише десять місяців. Мама іноді, бувало, питала, чи пам'ятає донька, як тато завжди гудів щось собі під ніс, коли чистив зуби, або як сміявся, коли другим виразно вимовленим словом у Піппи вийшла «кака». Дівчинка посміхалася і відповідно кивала, хоча у дійсності, звісно ж, батька не пам'ятала. Бувають моменти, коли просто необхідно збрехати. Брехня задля порятунку. Адже ми робимо це не для себе, а заради близьких. Кожному потрібно розділити з рідною людиною свої спогади.
— Як твій проєкт, Піппо? — обернувся до неї Віктор, одночасно розстібаючи на собаці сорочку.
— Просувається, — почулося у відповідь, — поки що збираю та записую всі необхідні відомості.
Сьогодні вранці ось із Раві Сінгхом зустрічалася.
— Ух ти, ну як?
— Він був зайнятий, але ми домовилися на п'ятницю.
— Я б до них не пішов, — небезпечно зауважив Джош.
— Тому що ти нерозумний. Досі віриш, що у світлофорі справжні люди живуть. Не доріс ще до зрілих міркувань. — Піппа докірливо глянула на брата: — Сінгхи нікому не спричинили зла.
— Джошуа, уяви, що всі навколо цуралися б тебе за провину сестри, — вставив своє слово Віктор.
— Та що Піппа може наробити? Вона тільки й знає, що уроки робити!
Піппа з усього розмаху тріснула Джоша по обличчю диванною подушкою. Віктор скрутив хлопцю руки за спиною, заважаючи дати здачі, і залоскотав.
— Щось мами довго нема. Як гадаєте, чому? — Піппа, дражнячи, піднесла до обличчя знезброєного брата ногу в пухнастому носку.
— Вирушила після роботи до книжкового клубу для втомлених матусь, — відповів Віктор.
— Отже, можна замовити піцу на вечерю? — запитала Піппа.
Сокира війни була миттєво закопана, і вони з Джошем знову опинилися по один бік барикад. Хлопчик підскочив, схопив сестру за руку і благаюче глянув на тата.
— Звичайно, — кивнув Віктор, з посмішкою ляснувши сина по спині, — потрібно зміцнювати свої тили!
— Тату, — невдоволено процідила Піппа. Догодило ж навчити його виразу про тили…