Страница 17 из 149
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Все тіло Піппи дзвеніло, немов виконуючи свою мелодію. Руки тремтіли, по шиї повзли мурахи — разом виходив хитромудрий біт. Дівчина закашлялася, прочищаючи пересохле горло, — до ритм–секції додався хриплий акорд. А зверху ще й наклалася нерівна трель подиху. Раптом її накрило моторошне усвідомлення неминучості: відколи почула власне дихання — вже до кінця своїх днів відчуватиме в собі його ритм.
Вона свердлила поглядом двері, сподіваючись, що вони нарешті відчиняться. Секунди повільно пливли у в'язкому тяжкому повітрі. Поки що двері перемагали, залишаючись такими ж неприступними. Хвилини тим часом стікали в безкінечність. Скільки їх уже минуло відтоді, як Піппа постукала? Не годна більше терпіти, вона вийняла з–під пахви запотілий пакет зі свіжими пончиками, розвернулась і пішла геть. Будинок–примара сьогодні був явно неготовий до прийому гостей. Піппу накрила гаряча хвиля розчарування.
Відійшовши лише на кілька кроків, вона раптом почула за спиною брязкіт і скрегіт замків, обернулася і побачила на порозі Раві Сінгха. Весь скуйовджений, він зі збентеженою гримасою дивився на дівчину.
— О! — випалила Піппа писклявим, ніби не своїм голосом. — Вибач. Ми ніби як домовилися в п'ятницю зустрітися. Сьогодні п'ятниця. Ось і прийшла.
— Ох так. Звісно, — промимрив Раві, почухав потилицю і опустив очі: — Але… щиро кажучи, я думав, ти пожартувала. Розіграти мене вирішила. Не очікував, що повернешся.
— М–м, шкода... — Піппа щосили намагалася не видати своєї образи. — Ніяких розіграшів. Все цілком серйозно.
— Ти, схоже, серйозна дівчина.
Промовивши це, Раві почав інтенсивно чухати потилицю. Щось там явно чесало. Або це захисна реакція на зразок Піппиного «повідомляти непотрібні факти». Своєрідна броня, і лицар під нею ой як весь трясеться від страху.
— Навіть занадто серйозна, — Піппа посміхнулася і простягла Раві пакет: — Я ось пончиків напекла.
— Це типу підкупу? Пончики, щоб підмазатись?
— Ага. У рецепті так і йшлося.
Раві скривив губи на кшталт посмішки. Піппа тільки тепер усвідомила, як важко йому жити в їхньому маленькому містечку. Адже він так схожий на свого загиблого брата! Просто наче одна людина!
Не дивно, що йому ледве давалася усмішка.
— То мені можна увійти? — запитала Піппа, стиснувши нижню губу і подивившись на хлопця широко розплющеними благаючими очима. Як сказав би тато: «Таку гримасу скорчила, наче тиждень не какала».
— Так, гаразд, — відповів Раві після вбивчо довгої паузи, — тільки не роби таке обличчя, — він відступив від дверей, запрошуючи гостю увійти.
— Спасибі-спасибі! — затарахкотіла Піппа, метушливо ступаючи через поріг і відразу спіткаючись.
Раві здивовано повів бровою, зачинив двері та запропонував їй чай.
— Так, дякую, — Піппа встала посеред коридору, незручно переступаючи з ноги на ногу, ніби намагаючись зайняти менше місця: — просто чорний, будь ласка.
— Ніколи не довіряв людям, які п'ють просто чорний чай без нічого.
Він жестом покликав гостю за собою на кухню — простору та надзвичайно світлу. Задню стіну займали великі розсувні скляні двері, за якими простягався довгий сад. Казкове видовище.
— А ти з чим чай п'єш? — спитала Піппа і опустила рюкзак на один зі стільців.
— Молока побільше і три ложки цукру, — голосно сказав Раві, намагаючись перекричати пекельно пихкаючий і булькітливий чайник.
— Три ложки? Три?!
— Знаю-знаю. Нічого поки що не злиплось. Не турбуйся.
Піппа мовчки спостерігала, як Раві господарює на кухні. Киплячий чайник заповнював незручну тишу. Хлопець дістав бляшанку, нервово постукуючи пальцями по краю, дістав пару пакетиків, залив окропом, собі додав цукор і молоко. Нервовість передалася й Піппі.
Серце її прискорено забилося, повторюючи перестук пальців Раві.
Він приніс дві чашки. Ту, що призначалася Піппі, ніс у долоні, тримаючи за розпечене дно, щоб можна було взятися за ручку. Її горнятко прикрашала мультяшна посмішка і нижче — напис: «Головний привід сходити до дантиста — зубний біль».
— Батьків удома немає? — запитала Піппа, опускаючи чашку на стіл.
— Ні, — відповів хлопець і сьорбнув чай. Піппу дуже втішило, що він при цьому голосно не чавкає. — Якби вони були вдома, я тебе не покликав би. Ми намагаємося не говорити про Села — мама дуже засмучується. Та й усім нам важкувато, чесно кажучи.
— Навіть боюся уявити, — тихо відповіла Піппа. Минуло п'ять років і нічого не змінилося: Раві досі хвилювався. По обличчю видно.
— Справа не в тому, що його більше немає з нами. А просто… ніби через те, що сталося, нам заборонено сумувати за ним. І якби раптом мені вистачило сміливості сказати, що сумую за братом, — я просто виставив би себе монстром.
— Я так не вважаю.
— Згоден. Тільки ми з тобою в меншості.
Щоб заповнити незручну паузу, Піппа сьорбнула чай і одразу ж обпеклася. В очах защипало, виступили сльози.
— Вже плачеш? Ми ще навіть до сумної частини не дійшли, — права брова Раві поповзла вгору.
— Чай гарячий, — промовила Піппа і відчула, як обпалений язик набухає в роті.
— Хай охолоне. Буквально одну мить. Одну соту частку секунди, якщо точніше. Ну, ти знаєш…
— Дивись–но, запам'ятав!
— Таке забудеш! Оригінальна у тебе манера знайомитись. Так про що ти хотіла запитати?
Піппа кинула погляд на телефон, що лежав у неї на колінах і проговорила:
— По–перше, ти не будеш проти, якщо я запишу нашу розмову? Щоби потім усе спокійно передрукувати.
— Цікавий вечір п’ятниці накльовується…
— Так, якщо ти не проти, я приступлю... — Піппа відкрила свій рюкзак мідного кольору і дістала звідти нотатки.
— Це що? — спитався він.
— Заздалегідь підготовлені питання, — вона зашелестіла папером, збираючи аркуші в одну акуратну стопку.
— Ого! А ти добряче за справу взялася! — белькнув він чи то здивовано, чи то скептично.
— Ага.
— Мені вже починати хвилюватись?
— Поки що ні, — сказала Піппа. Вона ще раз уважно подивилася на хлопця і натиснула кнопку «Запис» на диктофоні.