Страница 82 из 92
Але інший, майже такий самий, і все ж' трохи кращий, дав йому ліктем під дихало і голосно сказав:
— Закрий пельку, наволоч!
Ці два несподіваних вигуки трохи зіпсували урочистість моменту. Всі повернули голови туди, звідкіля вони почулися. Той, хто крикнув другим, сидів блідий, жалкуючи, що мимоволі виявив свої людські почуття.
— Суд іде на раду для винесення вироку,— оголосив Добренький, підводячись.
60
Донесення Курта було отримане адміралом Канарісом у вівторок. Увечері того ж дня на черговій нараді у.фюрера, присвяченій обговоренню деталей операції "Тайфун" (операція по захопленню Москви), Канаріс серед інших даних своєї розвідки доповів про донесення з Долгова. Гітлера донесення несподівано зацікавило.
— Хто він, цей росіянин? — перепитав Гітлер.
— Князі Голицини — один з найдавніших дворянських родів,— пояснив Канаріс.
— Це я зрозумів,— перебив Гітлер.— Я вас питаю, це ваша людина?
Канарісу здалося, що Гітлер чимось невдоволений, і він швидко відповів, що в його агентурі таких не зафіксовано.
— Шкода,— сказав Гітлер. Він рвучко звітзся і забігав по кабінету.— І все-таки, панове, це прекрасний симптом. Досі, здається, нічого подібного не було.
Так, не було. Хоча він і розраховував на могуть своїх збройних сил, але не подумав, що опір російського народу буде таким упертим. Він був певен, що росіяни тільки про те й мріють, щоб скинути із себе ярмо комуністичного рабства. Він думав, що вони виходитимуть назустріч його військам із хлібом-сіллю. Як кожен диктатор, Гітлер був не тільки жорстоким, він був сентиментальним. Плануючи знищення народів, він у глибині душі хотів, щоб ці ж народи — євреї, цигани, поляки, росіяни — любили його, як свого визволителя.
Його вражало, чому росіяни не повстають проти більшовиків, чому не йдуть назустріч його військам.
— Панове! — зупинившись посеред кімнати, він високо підвів руку, даючи зрозуміти, що приймає історичне рішення.— Я гадаю, ми мусимо допомогти цьому росіянинові. Ми не маємо права залишати його самого вч біді. І ми йому,— він протягнув горизонтально вказівний палець,— допоможемо.
— Але, мій фюрере, я повторюю,— сказав Канаріс,— я не знаю, хто він. В моїй агентурі такої людини немає.
— Мій фюрере,— втрутився Гіммлер, що досі мовчав,— в Росії, окрім агентури адмірала Канаріса, існують ще й інші служби.
— Ти хочеш сказати, що цей... як його... Голицин — твоя людина?
— Я повинен це перевірити, мій фюрере,— Гіммлер багатозначно посміхнувся.
Гіммлер, звичайно, не думав, що міфічний князь перебуває у нього на службі, але, бачачи, що фюрер затіває якусь нову справу, вирішив одразу ж до неї примазатись. Це зрозумів і Канаріс; зрозумів і Гітлер, але, захоплений новою ідеєю, він радий був непрямій підтримці Гіммлера.
— Це чудово! — казав Гітлер, крокуючи по кімнаті і розмахуючи руками.— Це дивовижно. Це геніально! Гудеріан! — закричав він.— Де зараз перебувають наші танки?
Генерал-полковник Гудеріан підвівся, обсмикнув мундир, позирнув на годинника, ніби очікуючи настання саме того моменту, про який розпочав говорити:
— У цю хвилину, мій фюрере, мої танки в районі Кашири. Прорвавши оборонний рубіж росіян, вони вийшли на пряму дорогу до Москви.
— Ви їх повернете на Долгов!
— Як? — вирвалося в Гудеріана.
Рвучко підвів голову Браухич, засмикав шиєю генерал-ролковник Гальдер. Тільки Кейтель сидів, як і досі, незворушно. Навіть Гіммлер боязко глянув на фюрера, та одразу ж опустив очі.
— Але, мій фюрере...— в Гудеріана на очах стояли сльози.— До Москви лишилося всього вісімдесят кілометрів. Мої танки увірвуться до неї на ходу.
— Ваші танки увірвуться до неї на ходу, але спочатку нехай вони візьмуть Долгов, нехай звільнять цього нещасного князя. їй-право, покинути його в біді було б неблагородно. Я б собі цього ніколи не пробачив.
Тут вчинився жахливий переполох. Всі генерали зірвались на ноги, і всі, перебиваючи та відштовхуючи один одного, кричали:
— Мій фюрере! Мій фюрере! Мій фюрере!
— Замовкніть! — фюрер ляснув долонею по столу і затряс рукою від болю.— Всі замовкніть! Говоріть по одному. Що? Чим ви невдоволені?
— Мій фюрере,— виступив наперед фельдмаршал фон Бок,— в умовах, що склалися, коли наші війська перебувають на підступах до Москви...
— Я вас зрозумів, фон Бок, і пояснюю: захопити Москву ми встигнемо завжди.
— Але я вважаю...— наблизився фон Браухич.
— Все! — роздратовано мовив Гітлер і знову ляснув долонею по столу.— Вважати ви могли до того, як я прийняв рішення. Тепер ви зобов'язані лише виконувати. Чого стоїте? Всі вільні.
Генерали й маршали покірно рушили до виходу.
В кабінеті зосталися лише Гітлер та Гіммлер. Гітлер продовжував бігати по кімнаті, розмахуючи руками, й вигукував:
— Нікчеми! Дрібні тварюки! "Я вважаю..." Хто ви такі, аби вважати? Понавішували на себе орденів і гадаєте, що ви дійсно стратеги й полководці. Та я з вас вмить усе позриваю, і будете у мене голенькі! Жалюгідні дурнуваті діди з обвислими пузами!
Гіммлер сидів у м'якому фотелі і з легкою посмішкою спостерігав за істерикою свого вождя.
— Але, мій фюрере,-^— сказав він все з тією ж легкою посмішкою.— Не варто на них так сердитись. Дюжина посередніх розумак ніколи не зможе осягнути однієї думки генія.
— Лестиш? — повернувшись до нього, швидко проказав Гітлер.
— Лещу, мій фюрере,— відповів Гіммлер, і обидва весело розсміялися.
61
Кажуть, у Москві якогось-то числа жовтня була загальна паніка. Ніхто не знав, що відбувається на фронті, ніхто не працював, ніхто нікому не підкорявся. На вокзалах діялося щось неймовірне. Люди штурмували теплушки й вагони електричок, що стояли на коліях, на всіх напрямках, лише б з міста, їхали на машинах, мотоциклах, кіньми, на велосипедах, йшли пішки, штовхаючи поперед себе візки з манаттям. Метро не працювало. Магазини, банки, ощадкаси були відчинені: заходь, коли що знайдеш, бери. Біля смітників лежали купи творів Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна й інших подібних авторів. Покинуті господарями
голодні собаки, снуючи поміж фоліантами, внюхувалися в них і відвертали морди, тоскно повискуючи.
На вулицях не видно було ні військових патрулів, ні міліції, райкоми та райвиконкоми не діяли, влади не було.
Кажуть, що цього дня німці могли взяти російську столицю голими руками.
Чому ж вони цього не зробили?